Навпаки, фіскальна й монетарна політика австрійців була неймовірно традиційною і вимогливою, саме як радив Гаєк, — тому країна так постраждала від депресії, а її уряди виявилися такими безпомічними. За цими ж принципами Австрія сформувала всі свої резерви іноземної валюти й золота, які потім, 1938 року, забрав Гітлер.
Тому я ніколи не міг зрозуміти, проти чого саме виступав Гаєк. Австрія була політично авторитарною державою, але взагалі без планування в кейнсіанському сенсі. Австрійський досвід, схоже, спростовує теорію Гаєка. За таких умов, незначне планування допомогло б австрійській економіці та знизило б імовірність місцевого авторитаризму, а тоді й Гітлера — і всього, до чого Гітлер призвів.
Розумію. У «Шляху до кріпацтва» годі знайти цьому пояснення. Та якщо порівняти Гаєкові праці із працями Карла Поппера того ж періоду, можна помітити, як вони перегукуються. Тут зливаються дві нехоті: нелюбов до надто впевненого соціал-демократичного містопланування у Відні початку 1920-х і відраза до християнсько-соціалістичних корпоратистських моделей, які прийшли на зміну на державному рівні після реакційного перевороту 1934 року.
В Австрії соціал-демократи і християнські соціалісти, на той час об’єднані в панівному Вітчизняному фронті, репрезентували дуже різні електорати й цілі. Тому будь-які начебто спільні риси в їхній риториці чи програмах здаються радше теоретичними, ніж історичними. Але для Гаєка — тут він погоджується з Поппером і багатьма іншими австрійськими сучасниками — обидві ці партії, кожна по-своєму, були винні, що 1938 року Австрія впала в обійми нацистського авторитаризму.
У цьому питанні Гаек доволі відвертий: якщо починати з будь-яких методів політики соціального захисту — вказівок для індивідуумів, оподаткування на соціальні потреби, маніпуляцій із результатами ринкових відносин, — то закінчиться Гітлером. Не просто соціал-демократичним житловим будівництвом чи правими субсидіями для «простих» виноробів, а Гітлером. Тож, аби не ризикувати, демократичним країнам варто уникати будь-якого втручання: воно викривляє належно аполітичні механізми ринкової економіки.
Проблема таких арґументів із посиланнями на Гітлера абощо, коли їх наводять через п’ять чи й сім десятиліть, — у тому, що вони нехтують багато чим у політиці Відня й Австрії 1934 року, коли демократії там, власне, було покладено край. Групи, начебто об’єднані прихильністю до державного втручання, б’ються на громадянській війні одна проти одної. А велике досягнення, Червоний Відень, будівля за будівлею...
Набій за набоєм...
...нищить артилерія з пагорбів довкола міста.
Це і є політичний аутизм Гаєка — неспроможність розрізняти різні політичні позиції, які йому не до вподоби. Ця початкова плутанина, що докотилася до 1980-х і 1990-х, дещо пояснює економічну політику, з якою ми живемо останні двадцять п’ять років. «Виправданий історією» Гаєк знову входить у моду, хоча його історичне обґрунтування аполітичної ринкової економіки було цілком хибним.
Одна з речей, що відбулися за цей час, — не така ефектна, як кількадесятилітній двобій між Кейнсом і Гаєком, — це заміна повної зайнятості (категорії, дуже важливої і для Кейнса, і для Беверіджа) на категорію економічного зростання, тепер панівну.
Зростання зрілих економік завжди вважали відносно повільним. Класичні й неокласичні економісти розуміли, що стрімке економічне зростання властиве відсталим суспільствам, які переживають різкі перетворення. Тому були підстави сподіватися на стрімке економічне зростання в Англії кінця XVIII століття, яка переходила із сільськогосподарської на індустріальну базу, — так само, як його можна було очікувати в Румунії 1950-х із дещо (але не занадто) форсованим переходом від відсталого сільського до високопродуктивного — принаймні на початку — примітивно індустріального суспільства.
У суспільствах, які переходили до індустріалізації, рівень зростання зазвичай становив 7% або навіть 9% — саме стільки, як у сьогоднішньому Китаї. Тобто високий рівень економічного зростання зазвичай не свідчить про добробут, стабільність або сучасність. Його довго вважали ознакою перехідної економіки. Типовий темп зростання у Західній Європі наприкінці XIX — на початку XX століття став доволі розміреним, а відсоткові ставки як були невисокими, так і залишилися. У 1950-х темпи економічного зростання були такими стрімкими — а економісти так покладалися на них, як на мірило успіху та стабільності — через економічну катастрофу, що їм передувала.