Історія планування — це історія того, як різні європейські суспільства по-різному вирішували, де та як варто досягати етичних і прагматичних цілей силами держави. Саме це розмаїття показує, що радянський досвід насправді несуттєвий: була тільки одна радянська модель, у Союзі заперечували цінність плюралізму, і ніхто з європейських політиків не наслідував планування радянського зразка, якщо не мусив — а це вже історія повоєнної Східної Європи, зовсім інша розмова.
Британська держава загального добробуту, по суті, ніколи до планування не вдавалася. Є доповідь Беверіджа 1942 року, були дискусії про планування. Але на практиці з цього постала низка інституцій, здебільшого націоналізаційних, що їх згодом почали вважати необхідними й достатніми умовами для покращення взаємин між державою і суспільством. Планування, так би мовити, ніхто не планував, як і його деталей. У Британії не було такого, щоби хтось сів і визначив, скільки має інвестувати залізниця, де треба виготовляти вагони, якою мірою варто знеохотити робочу силу до діяльності в оцій галузі й навпаки, заохотити чи навчити працювати в отій галузі.
Таке планування більш властиве континентальній Європі. Скандинавське економічне планування було значно індикативнішим і менш регулятивним, ніж англійське, зосередженішим на скеруванні приватних інтересів у певних напрямах. Французьке планування, централізоване й індикативне, передбачало досягнення певних результатів без прямого до них примусу. Західнонімецька соціоекономічна політика в повоєнні роки набагато більше враховувала місцеву специфіку — або ж заохочення виходило з локальних ініціатив. У Західній Німеччині націоналізація мала менше значення, ніж у Британії. Італійці через величезні парасолькові групи (IRI, ENI тощо) або фонд «Cassa del Mezzogiorno» скеровували державні кошти на конкретні регіональні потреби. Тож «планування» мало багато значень. Однак чого воно ніколи не означало — то це наслідування радянської моделі з декларованими результатами, масштабними й обов’язковими.
Щоб зрозуміти підставову різницю між радянською та іншими ситуаціями, треба подивитись, як творилися політичні курси і якою була політика. У всіх західноєвропейських країнах плани були компромісами між виявленою технічною потребою інвестувати в довготермінову інфраструктуру й негайним політичним бажанням відкупитися від невдоволених споживачів. У Східній Європі, де комунізм насаджували згори, відкуповуватися від невдоволених споживачів зазвичай не було потреби. Це давало змогу зосередитися на побудові того, що вимагала примножувати твоя теорія, — а що це потягне за собою величезне невдоволення споживачів, у закритій політичній системі нікого не обходило.
У Західній Європі політичної прийнятності компромісам надавала американська повоєнна допомога — так званий План Маршалла. Без нього деяким європейським країнам, зокрема Британії, було б дуже нелегко досягти певних цілей державної політики, не спровокувавши масових протестів. Це доводять бодай французькі страйки 1947 року.
Хіба План Маршалла не був зразком блискучого американського політико-економічного планування в міжнародному масштабі? Може, варто розглядати його (разом із плануванням на рівні єдиної європейської економіки, яке він схвалював і допускав) не як плід крайніх політичних моделей, а як проект, покликаний запобігти їхній популярності?
Джордж Маршалл під час війни був начальником штабу Армії США, а 1947 року став держсекретарем. Їдучи до Москви в березні 1947 року, дорогою він зупинявся в європейських столицях. Він знав, що британську Лейбористську партію виснажили два роки відчайдушної законотворчості. У Франції кожен новий уряд був слабшим за попередній, а кульмінацією став розпад лівої коаліції навесні 1947 року. В Італії комуністи могли б навіть перемогти в чесних виборах (вибори 1948 року сильно перекосила на користь християнських демократів підтримка Папи й Америки), а в Чехословаччині таки перемогли. Комуністам дуже добре велось у країнах на кшталт Бельгії, а недовго — навіть у Норвегії.
Не було ніяких гарантій, що Західна Європа підніметься на, цитуючи Черчилля, «сонячні нагір’я» 1950–1960-х. Невеличкий повоєнний бум тоді вже вщух, економічні системи потерпали від браку товарів та іноземної валюти. Якщо вони самі не виробляли необхідного — а мало хто виробляв, — то не мали коштів на його закупівлю. Вони не могли позичати в доларах, а долар тим часом зміцнював свій статус міжнародної валюти. Навіть економіки, які вже починали відроджуватися, — наприклад, західнонімецька чи бельгійська — задихалися від браку валютних резервів.