Звісно, не все так просто. Про витоки інфляції 1970-х років досі сперечаються: певна річ, були й зовнішні чинники — наприклад, зростання цін на нафту. Однак поєднання рецесії й інфляції було гнітючим і доволі-таки несподіваним. Здавалося, що уряди витрачають дедалі більше грошей із дедалі меншим результатом.
Якщо поглянути ширше, невдача радянського планування дискредитувала західноєвропейські спроби в очах нового покоління критиків. Байдуже, що між ними не було хоч якогось історичного чи логічного зв’язку, а західноєвропейське планування, за задумом і фактично, було протилежністю комуністичної політики. У 1970–1980-х на зміну міжвоєнному міфові про успіх радянського планування прийшло загальне визнання провальності соціалістичного планування. Наслідки були значні: поразка й розпад Радянського Союзу підірвали не лише комунізм, а й весь прогресивний наратив поступу та колективізації, який — принаймні в очах його прихильників — об’єднував радянське планування із західним.
Зірвавшись із якоря, ця історія ще багато чого потягла за собою.
Говорячи про Беверіджа і Кейнса, ти вказував на зв’язок між економікою, етикою та політикою. Здається, останній чверті XX століття властива оновлена віра — яка іноді відгонить доктринерством чи навіть догматизмом — у те, що етику чи політику можна логічно вивести з економіки.
Саме так. А навіть якщо не можна, то це неважливо, бо головна умова колективного успіху — це економічна продуктивність, економічна стабільність, економічне зростання; а їхні наслідки, випадкові чи неминучі, не від нас залежать.
Коли йшлося про витоки планування, ти казав про міркування розсудливості й етики. Як на мене, у цих питаннях умовою інтелектуальної впливовості було естетичне чуття. Енґельсове «Становище робітничого класу в Англії» дуже ілюстративне. А ще, звісно, є цілий жанр вікторіанського роману — не лише Чарльз Діккенс, а й Елізабет Ґаскелл, — що звертається безпосередньо до індустріалізації. Ця література створила образ страждань робітничого класу, змінивши вигляд суспільства.
Відгомін тих творів є у текстах XX століття: у «Джунглях» Ептона Сінклера, «Тяжких часах» Стадса Теркела, «Гронах гніву» Джона Стейнбека тощо. Зауваж спорідненість підходу й тематики: Теркел навіть позичив Діккенсову назву.
Ми досі відчуваємо естетичну відразу до бідності, несправедливості, хвороб, але сьогодні ці відчуття часто обмежені тим, що колись називали «третім світом». Ми свідомі бідності й економічної несправедливості — непристойності несправедливого розподілу — в таких місцях, як Індія, нетрі Сан-Пауло чи Африка. Але нам значно складніше перейнятися несправедливістю розподілу ресурсів і життєвих можливостей у нетрях Чикаго, Маямі, Детройта, Лос-Анджелеса чи, зрештою, Нового Орлеана.
В Америці досягти успіху — означає фізично відмежуватися від ознак бідності. Тож занепад міста стає джерелом загального занепаду, а не стимулом до відбудови.
Коли, наприклад, Діккенс писав залізничні сцени «Крихітки Дорріт», а Ґаскелл — «Північ і Південь», обоє свідомо нагадували читачам про соціальну катастрофу, яку ті успішно оминали увагою, хоча вона розгорталась у них перед очима.
Так і нам потрібно по-новому поглянути на те, що в нас під носом. Нині багато з нас живуть у закритих спільнотах, фізичних анклавах, які одну соціальну реальність усувають із поля зору, а іншу захищають від втручань. Ці відгороджені мікросуспільства запевняють мешканців, що достатньо платити за послуги в межах своєї спільноти, а витрати й вимоги суспільства по інший бік паркана — уже не їхня відповідальність. Люди знеохочуються платити за послуги та блага, з яких не мають негайного особистого зиску.
У відразі до загального оподаткування тьмяніє й гине сама ідея суспільства як простору спільних обов’язків. Звісно, це чисте лукавство: вийшовши за межі закритого мікрорайону, опиняєшся, скажімо, на державній автомагістралі, яку можна збудувати тільки коштом загального оподаткування. А поліція, яка, зрештою, забезпечує саму можливість отаких бульбашок багатства, існує з місцевих податків.
Занепад міста тут вирішальний, правду кажеш. Формування сучасного — а не середньовічного — міста чітко збіглося з виникненням соціального питання. Французький географ Луї Шевальє зауважив це років п’ятдесят тому у книжці «Робітничі класи і небезпечні класи»: пишучи про Париж початку XIX століття, він блискуче показав, що відбувається, коли середньовічне місто з його громадою стає сучасним мегаполісом робітничого класу.