Як на мене, це межує з легким шантажем: ви ж не такі відірвані від реальності, несвідомі ідеалісти, щоб ставити цілі понад засобами? Нам, отже, повідомляють, що все починається з економіки. Але це перетворює інтелектуалів — не менше, ніж робітників, про яких вони говорять, — на мух в окропі. Якщо йдеться про збільшення продуктивності чи ресурсів, звідки нам знати, коли зупинитися? Коли ресурсів уже вдосталь, щоб подумати про розподіл благ? Як дізнатися, що настав час обговорювати заслуги й потреби, а не результати й ефективність?
Домінування мови економіки в інтелектуальній культурі, яка завжди була вразливою до авторитету «експертів», гальмує морально свідоміші соціальні дискусії.
Думаю, коли інтелектуали починають з економіки, відбувається ще дещо. Дивним чином тільки продукти виявляються справжніми речами. Саме значення слів, які ми вживаємо, змінилось. Якщо я прошу води в поблизькій кав’ярні, офіціант хоче знати, яку саме пляшкову воду я хочу. Ми всі мусимо пити воду. Вода дуже важлива. Ми купаємося в ній, прагнемо, щоб вона була чистою. Але немає ніяких причин розливати воду в пляшки. Коли вже на те, це шкідливо. У дітей від нестачі фтору псуються зуби. Для виготовлення пляшок використовують нафту, а коли воду імпортують з інших країн, океан забруднюється пальним. І все це знецінює суспільне благо, якого ми вже домоглися, — воду з крана.
Це біда будь-якої ринкової економіки. Маркс зауважив фетишизацію товарів ще в XIX столітті, і не він перший: Карлайл теж її помічав.
Але я таки вважаю це ще й побічним продуктом сучасного культу приватизації: відчуття, буцім приватне, те, за що ми заплатили, саме тому є кращим. Це інверсія уявлення, поширеного в перші дві третини XX століття, а особливо в його середині, від 1930-х до 1980-х: що певні блага можливо належно надати тільки на колективних або громадських засадах, і тим вони кращі.
У такої зміни ставлення були найрізноманітніші побічні ефекти. Коли люди кажуть, що радше купуватимуть приватний продукт замість платити за громадський, стає складніше збирати податки на загальні блага. А від цього втрачають усі, навіть дуже багаті, бо держава просто може робити певні речі краще й дешевше, ніж будь-хто інший. Родина в закритій спільноті, може, і п’є пляшкову воду, але готує, миє й купається таки у громадській воді з крана, якої жодна приватна компанія не могла б постачати з вигодою для себе, якби не мала державних гарантій і субсидій.
Це підводить нас до проблеми, про яку замислювалися політичні економісти й соціальні теоретики початку XX століття. Коли уряд може легітимно заявити, що певний товар чи послугу краще надавати на громадських засадах? Коли справедливо створювати природну державну монополію? Але десь від 1980 року питання ставлять по-іншому: навіщо взагалі потрібні державні монополії? Що заважає зробити все комерційним? З такою підсвідомою підозрою до державної монополії в усьому, що тільки можна приватизувати, ми живемо останні двадцять п’ять років. Сумніваюся, що тут щось зміниться через нещодавню роздмухану кризу капіталізму. Імовірно, зросте прихильність до регулятивної ролі уряду, але ми не побачимо державної монополізації окремих товарів і послуг.
Приклад із водою особливо вражає, бо показує, як сильно можна понівечити цивілізацію, а проте й далі вважати, що тотальна приватизація засвідчує прогрес. Це ж прадавній етичний припис: дати води людині, яка просить напитися. Його сучасною версією, поширеною в нашій країні впродовж більшості мого життя, були питні фонтани у громадських місцях. Тепер вони поволі зникають.
Так само з іншими, новішими цивілізаційними здобутками, які до останньої чверті XX століття теж сприймались як належне. Американці вже не пам’ятають якісного громадського транспорту, хоча колись він був поширений. У Британії видно, як приватизація транспорту змінює суспільство. Автобуси «Ґрінлайн» зробили з мене лондонця, англійського хлопця — вплинули, мабуть, не менше за школу.
Для сучасних хлопчаків у Лондоні нічого такого немає. У дитинстві я їздив ґрінлайновими автобусами до школи. Вони були доглянуті, приємні, а їхні маршрути визначали місто. Нинішня власниця й операторка ґрінлайнових автобусів, «Арріва», — найгірша з приватних компаній, які відповідають за автобусні й залізничні послуги для британських пасажирів. Здається, головна її мета — сполучати ізольовані передмістя з величезними торговельними центрами, часто без найменшої уваги до логіки міської географії. Маршрутів через весь Лондон немає взагалі.