Такий легітимний уряд не лише мусить, а й спроможний сказати людям: якби ви порахували, то побачили б, що вас пошили у дурні. Але навіть якщо ви не здатні порахувати, ми вам про це скажемо й заборонимо певні види фінансових транзакцій — так само, як заборонимо їхати на північ нью-йоркською П’ятою авеню: у ваших же інтересах і задля спільного блага.
Тут підходимо до арґументів проти можливості соціальної демократії. Вони є двох типів: один, назвімо його так, структурний, другий — ситуаційний. Структурні арґументи полягають у тому, що відчуття легітимності складно — а навіть неможливо — досягти у великій і розмаїтій країні штибу Сполучених Штатів. Колективна довіра, яка об’єднує покоління, професії, можливості й ресурси, нелегко дається величезному, складному суспільству. Тож невипадково найуспішнішими соціал-демократичними країнами стали Норвегія, Швеція, Данія, Австрія, якоюсь мірою — Нідерланди, Нова Зеландія та інші: малі, однорідні суспільства.
Ситуаційні арґументи твердять, що історично соціальна демократія була можливою, але тільки в ситуаціях, яких ми не можемо відтворити. Пам’ять про Велику депресію, досвід фашизму, страх комунізму й повоєнний бум — усе разом уможливило соціальну демократію навіть у доволі великих суспільствах на кшталт Франції, Західної Німеччини, Великої Британії чи Канади — якщо не соціально, то фізично великого суспільства. Не можу сказати, що повністю згоден із такими арґументами — історія була складнішою, а мотивація тривалішою, — але визнаю їх.
Проте мене вражає перебірливість американців у тому, які історичні арґументи варті уваги, а які ні. Наприклад, історичний арґумент про недоцільність соціальної демократії сприймають цілком серйозно — на відміну від історичного арґументу про те, що соціальна демократія створила дуже хороші речі.
Також мене вражає, як американське інтелектуальне життя за останні п’ять років підпорядкувалося європейським питанням, хоча видні американські коментатори й наполягають, що ми залишили Європу далеко позаду. Тобто у США майже всі коментарі про соціальну політику звучать у порівняльному контексті: як нам живеться порівняно з Європою? Підтекст однозначний: ми боїмося, що принаймні в деяких аспектах Європа нас затьмарює.
Здається, майже ніхто не каже: ми — Сполучені Штати Америки, отже, нам треба бути (позичимо термін) Великим суспільством. Потрібен Новий курс. Не тому, що європейська соціальна демократія добра чи погана, а тому що ми, американці, самі здатні створити щось чудове.
Від 1930-х до 1960-х років соціально-політичні міркування в Америці схилялися в протилежний бік. За умовчанням припускали, що коли Америка може собі дозволити стати хорошим суспільством, то мусить цього хотіти. Навіть опоненти та критики чималих соціальних інвестицій за Джонсона опиралися їм переважно, так би мовити, на підставах локалізованої особистої вигоди. Коли щось було занадто добрим для темношкірого населення, цього не хотіли на Півдні. Коли йшлося про серйозний перерозподіл, цього не хотіли інституції, яким довелося би переосмислити підходи до працевлаштування, тощо.
Але радикальним соціальним інноваціям чинили опір зазвичай не з апріорних гаєківських міркувань, як буває нині. А ті, хто противилися змінам безладно, як Баррі Ґолдвотер, платили велику політичну ціну. Минуло двадцять років, перш ніж вдалося інтегрувати новий консервативний підхід у «рейґанізм» і надати йому мейнстримного вигляду. Це один із багатьох прикладів американської забудькуватості щодо навіть зовсім недавнього американського минулого.
Думаю, ліві тут винні не менше за правих. Джонсонівську риторику спільної соціальної мети, закорінену в американській версії вікторіанського й едвардіанського ліберального реформізму, важко сприймали нові ліві. Їх значно більше цікавили самозаявлені інтереси окремих верств суспільства. Мені здається слушною сучасна критика Демократичної партії часів Макґоверна: не тому, що ця партія начебто намагалася підтримати інтереси всіх груп зі складними ідентичностями, які тільки можна було вигадати (багато з них справді потребували нагальної підтримки), а тому, що такими діями підірвала власну риторичну традицію і забула, як говорити про суспільство загалом.
Клінтонівські реформи соціального захисту 1990-х років радикально суперечили всім традиціям державоцентричних реформ від 1890-х до 1970-х — і англо-американським, і європейським ліволіберальним. Вони повернули ранньоіндустріальні уявлення про поділ населення: є громадяни, які працюють, і менш вартісні громадяни, які не працюють. Зайнятість повернулась у соціальну політику як мірило участі у громадських справах: без роботи ти не зовсім громадянин. Від цього силкувалися відійти три покоління економічних і соціальних реформаторів від 1910-х до 1960-х років. А Клінтон це повернув.