Думаю, на ділі треба також показати, що держава справді здатна надавати певні блага. Схоже, в американській політиці від цього питання багато чого залежить. Республіканці кажуть, що держава не може надати котресь благо, — і доводять це твердження, не надаючи його або псуючи, якщо воно вже є, як-от лікарні для ветеранів під час війни в Іраку. «Амтрак» — ще один приклад, залізнична компанія — зомбі, якій дозволяють так-сяк волочитись, аби показати, що громадський транспорт ніколи не працює і не може працювати як слід.
Як на мене, переконати людей у необхідності державного надання послуг здатна тільки криза — криза, спричинена тим, що держава послуг не надає. Загалом люди ніколи не повірять, що послугу, потрібну їм лише принагідно, необхідно надавати весь час. Тільки коли їм незручно, бо цієї послуги немає, можна доводити, що її треба надавати постійно.
Сучасні соціально-демократичні держави належать до найбагатших суспільств світу, і жодна навіть не хилиться в бік повернення до авторитаризму німецького типу — а Гаєк вважав його ціною делегування ініціативи державі. Отже, два найсильніші арґументи проти участі держави в побудові доброго суспільства — мовляв, це не спрацює з економічного погляду або неминуче призведе до диктатури — просто хибні.
Суто теоретично я визнав би, що суспільства, які все-таки стали жертвами авторитаризму, часто дуже залежали від державної ініціативи. Тому не можна просто відкинути Гаєкову позицію. Так само треба визнати реальність економічних обмежень. Соціально-демократичні держави не здатні лише завдяки видаткам побудувати утопію, як не здатна жодна інша політична форма. Але це не підстава нехтувати ними, а тільки доказ, що їх треба залучати в будь-яку ґрунтовну дискусію про майбутнє ринкових економік.
Життя, свобода й пошуки щастя. У західноєвропейських державах загального добробуту, за опитуваннями, у людей вищий рівень щастя, ніж у нас, а ще вони однозначно здоровіші й довше живуть. Складно повірити, що якесь суспільство насправді хоче повернутися в догоббсівські часи, до самотнього, бідного, безпросвітного, тупого й короткого життя.
Мабуть, в Америці спротив соціальній демократії ґрунтується на питанні свободи, і воно актуальне. Та все одно в деяких аспектах американське суспільство не вільне — через нестачу тих чи інших суспільних благ. І деякі з них можна надати безконфліктно. Як-от міські парки. Знаєш, утомлена людина, яка не може піти й посидіти в безпечному куточку, менш вільна, ніж та, яка може.
Безпека — це те, що мають європейці й чого давно бракує американцям: економічна безпека, фізична безпека, культурна безпека. У нинішньому дедалі відкритішому світі, де ні уряди, ні особи не можуть захиститися від конкуренції чи загрози, безпека як така швидко стає соціальним благом. Головне питання нового століття полягатиме в тому, як її можна надати і яким коштом для наших свобод. Європа у відповідь зосереджується на тому, що ми тепер називаємо «соціальним захистом»; англо-американська відповідь воліє обмежитись обшуками й вилученнями. Ще побачимо, що буде ефективнішим у тривалій перспективі.
Цікава семантика: в американській англійській мові social security та national security — соціальний захист і державна безпека — це зовсім різні речі. Тоді як, я певен, політична практика свідчить, що люди, які безпечно почуваються в різних життєвих сферах, менш чутливі до зовнішніх струсів. Думаю, американці вразливі до політики терору саме тому, що вона зазіхає на єдиний вимір, де вони почуваються в безпеці, тобто...
Фізичний вимір. Гадаю, так і є. Почалася нова доба страху. Вже немає відчуття, що вміння, з якими ти приходиш у професію чи на роботу, залишаться актуальними впродовж усіх твоїх років праці. Зникла впевненість, що після успішної трудової кар’єри можна сподіватися на комфортну пенсію. Усі ті демографічно, економічно, статистично виправдані очікування, що були типовими для американського та європейського життя повоєнних десятиліть, стерто на порох.
У нинішню добу страху ми боїмося незнаного майбутнього, а також чужинців, які можуть з’явитись і скинути бомби. Боїмося, що уряд уже не здатен контролювати обставини наших життів. Він не може відгородити нас від світу. Він утратив контроль. Думаю, американці дуже глибоко це переживають, їх паралізувало страхом, а страх підсилений усвідомленням, що зник єдиний вимір безпеки, який вони начебто мали. Саме тому багато американців були готові на вісім років стати на бік Буша й підтримати уряд, який може запропонувати хіба що мобілізацію і демагогічну експлуатацію страху.