Як я вже казав, США не пощастило пережити справді очисну кризу. Ані війна в Іраку 2003 року, ані фінансовий крах 2008-го не виконали цієї функції. Американці збентежені й розгнівані, бо їх багато чого не влаштовує, але досі не настільки налякані, аби щось із цим робити — або зростити політичного спільника, здатного урухомлювати їх у той бік. Кумедно, що неспроможність подолати ці перешкоди можна пояснити давністю нашої країни: наші Конституція та інституційні структури — одні з найбільш застарілих у розвинених суспільствах.
Жоден інтелектуал, який бере участь в американських суспільних дискусіях, далеко не зайде, якщо обмежиться європейськими прикладами чи європейськими проблемами. Тож якби я просив американців подумати про принади соціальної демократії для них, то почав би з американських міркувань. Cui bono? Кому це вигідно? Питання ризику, чесності і справедливості, до яких в Америці так часто апелюють, щоб виправдати регресивну соціальну політику, треба використати для прогресивної соціальної політики.
Замало сказати, що в Америці погана транспортна політика і це недобре, або що треба більше інвестувати в загальнодоступну систему охорони здоров’я: у цій країні ніщо не є добрим як таке, навіть здоров’я чи транспорт. Має бути наратив, і наратив цей має бути американським. Нам треба переконувати своїх співгромадян у перевагах громадського транспорту, загальнодоступної охорони здоров’я чи навіть справедливішого (тобто вищого) оподаткування. Потрібно переосмислити дискусію про суть суспільного блага.
Шлях буде довгим. Проте вдавати, ніби є якась серйозна альтернатива, було би безвідповідальним.
Післямова
Коли в грудні 2008 року Тім Снайдер вперше звернувся до мене, запропонувавши провести низку розмов, я сприйняв цю ідею скептично. Три місяці до того в мене виявили бічний аміотрофічний склероз, і я не був певен своїх планів на майбутнє. Доти я мав намір почати роботу над новою книжкою — інтелектуальною і культурною історією соціальної думки XX століття, яку обдумував уже кілька років. Але тепер необхідні для цього дослідження, а тим паче саме написання, могли виявитися непосильними. Книжка вже існувала в моїй голові, а чимала частина — навіть у нотатках. Та чи вдасться колись її закінчити, було незрозуміло.
Сама ідея тривалої розмови була для мене дивною. Як і більшості публічних авторів, мені випадало давати інтерв’ю медіа — але майже завжди йшлося про книжку, яка щойно вийшла, або про суспільно-політичні питання. Професор Снайдер пропонував щось зовсім інше: довгу серію розмов, записаних і опісля розшифрованих, які охоплять теми, що були головними в моїй роботі впродовж років, — зокрема й тему книжки, яку я хотів написати.
Певний час ми запально обговорювали ідею — і я піддався на переконування. По-перше, було зрозуміло, що моє неврологічне захворювання нікуди не дінеться, і якщо я прагну й далі працювати як історик, мушу навчитися «говорити» свої думки: бічний аміотрофічний склероз не впливає на свідомість і доволі безболісний, тож ти вільний думати. Але хвороба паралізує кінцівки: письмо стає у найкращому разі опосередкованим заняттям. Ти диктуєш комусь іншому. Цілком ефективно, але треба пристосуватися. Компромісом став аудіозапис розмов — практичне і навіть винахідливе рішення.
Проте були й інші причини, чому я погодився на цей проект. Інтерв’ю — це одна річ, розмови — інша. Навіть із найдурнішого запитання журналіста можна зробити щось розумне. Але годі провести варту запису розмову з кимось, хто не знає, про що говорить, і не розуміє, що ти кажеш йому.
Однак, як я вже знав, професор Снайдер не був типовим випадком. Ми належимо до різних поколінь: познайомилися, коли він іще вчився у Браунському університеті, куди я приїхав із лекцією. А ще ми походимо з дуже різних місць: я народився в Англії та перебрався до США у зрілому віці, а Тім родом із глибинки Огайо. Утім нас єднає широке коло спільних зацікавлень і турбот.
Тім Снайдер — зразковий представник того, за що я агітував із 1989 року: американського покоління дослідників східної частини Європи. Упродовж сорока років, від закінчення Другої світової війни і до падіння комунізму, Східну Європу й Радянський Союз в англомовному світі вивчали переважно біженці з того регіону. Це не було перешкодою для першорядної науки: завдяки Гітлеру і Сталіну деякі з найсвітліших голів нашої доби були вигнанцями чи емігрантами з Німеччини, Росії та країн, що між ними. Ці люди перемінили дослідження не лише своїх країн, а й економіки, політичної філософії та ще багатьох дисциплін. Якщо хтось вивчав історію чи політику величезної європейської території від Відня до Уралу, від Таллінна до Белграда, то майже напевно мав щастя працювати під керівництвом когось із цих чоловіків і жінок.