Але вони були вичерпним ресурсом: більшість із цих, здавалося, незамінних людей відійшла від справ до середини 1980-х. Мови у США викладали недостатньо (у Західній Європі трохи краще), поїхати в комуністичні країни було складно, а проводити там серйозні дослідження — неможливо; і чи не головне: західні університети не надто цікавилися Східною Європою (і надавали її дослідникам мало посад). Усе це знеохочувало зацікавлених істориків місцевого походження.
Тім, хоч і не мав родинних або емоційних зв’язків зі Східною Європою, подався в Оксфорд і взявся писати докторську дисертацію з польської історії — під керівництвом Тімоті Ґартона Еша та Єжи Єдліцького, з консультаціями Лєшека Колаковського. З роками він надзвичайно добре опанував мови Центрально-Східної Європи і запізнався з країнами й історією регіону так близько, як ніхто в його поколінні. Він видав унікальну серію книжок: найновіша, «Криваві землі. Європа між Гітлером і Сталіним», з’явилася 2010 року. А завдяки своїй першій книжці 1998 року «Націоналізм, марксизм і сучасна Центральна Європа. Біографія Казімєжа Келлеса-Крауза (1872–1905)» Тім знається не тільки на соціальній і політичній історії, а й на історії політичної думки в Центральній Європі — ще ширша тема, досі маловідома більшості західних читачів.
Якщо я надумав «проговорити» XX століття, то мені, зрозуміло, потрібен був хтось, хто не тільки зуміє розпитати про сферу моєї спеціалізації, а й сам привнесе в нашу розмову порівнянне знання в тих царинах, з якими я ознайомлений лиш опосередковано. Я немало писав про Центральну та Східну Європу. Але не можу стверджувати, що хоч трохи знаю тамтешні мови, за винятком чеської (і німецької), а до того ж, попри часті мандри, я не проводив там первинних досліджень. Мої наукові розвідки спершу обмежувалися Францією, потім поширилися на більшість Західної Європи і на історію політичних ідей. Тож ми із професором Снайдером ідеально доповнювали один одного.
Нас об’єднують не тільки історичні інтереси, а й політичні міркування. Попри різницю поколінь, «роки сарани»[62] після 1989-го ми пережили зі спільною тривогою: спершу оптимізм і надія Оксамитової революції, потім нерадісна самовдоволеність часів Клінтона, і нарешті — катастрофічний політичний курс і практики доби Буша та Блера. З погляду і міжнародної, і внутрішньої політики десятиліття після падіння Берлінської стіни здалися нам витраченими намарно: 2009 року, попри оптимізм у зв’язку з обранням Барака Обами, нас обох гриз неспокій за майбутнє.
Куди ж поділися уроки, пам’ять і досягнення XX століття? Що збереглося і що можна зробити, щоб їх повернути? Усі довкола — і сучасники, і дослідники — вважали, що XX століття вже позаду: жалюгідна історія диктаторства, насильства, авторитарних зловживань владою й утисків особистих прав, яку ліпше забути. Казали, що у XXI столітті буде краще — бодай тому, що воно спиратиметься на мінімальну роль держави, «плаский світ» глобалізованих переваг для всіх і необмежену свободу ринку.
Під час наших бесід виокремились дві теми. Перша більш «фахова»: запис розмови про новітню історію двох істориків, які намагаються, озираючись назад, якось цю історію зрозуміти. Але постійно виринали інші питання: що ми втрачаємо, полишаючи XX століття позаду? Що з недавнього минулого краще облишити, а що можна сподіватися повернути й використати для побудови кращого майбутнього? Це вже суб’єктивніша дискусія, де академічний аналіз неминуче переплітається із сучасними проблемами й особистими переконаннями. Тобто це обговорення менш фахове, але від того не менш важливе. Результатом стала серія надзвичайно живих розмов — кращого годі й бажати.
Ця книжка «проговорює» XX століття. Але чому століття? Було би спокусливо відмовитися від такої концепції як зручного шаблона й осмислювати періоди за іншими критеріями: економічних інновацій, політичних змін, культурних зсувів. Але це було би своєрідним лукавством. Відлік часу десятиліттями чи століттями так важить у людських справах саме тому, що його придумали люди. Люди серйозно сприймають перехідні точки, чим надають їм значущості.
Інколи це діло випадку: свого часу англійці були дуже свідомими переходу з XVI у XVII століття, тому що він збігся зі смертю Єлизавети і сходженням на трон Якова І, а то був справді важливий момент у суспільно-політичному житті. Те саме й 1900 року. Насамперед для англійців: той рік безпосередньо передував року смерті Вікторії, яка правила шістдесят чотири роки й дала ім’я добі. Але також для французів, які гостро відчували культурні зсуви, що зрештою сформували цілу добу fin-de-siècle.
62
«Роки сарани» — назва промови Вінстона Черчилля в Палаті громад Великої Британії 12 листопада 1936 р., у якій він критикував уряд за роки, витрачені намарно перед загрозою з боку гітлерівської Німеччини. Черчилль цитував слова пророка Йоіла «роки, які пожерла сарана» (Йоіл 2:25).