Такий погляд унаочнює молодість покоління євреїв кінця XIX століття, яке не так успадкувало той віденський світ, як створило його, а потім, на схилі літ, скромно віддало історії хвалу за власні досягнення — замість звинуватити історію, що їх знищила.
Цвайґ не просто пише про це, він через це накладає на себе руки. І через те, що станеться невдовзі: спершу після 1918-го, потім у 1934 році, зі спробою нацистського перевороту і громадянською війною в Австрії, і, звісно, передусім від 1938 до 1945 року, коли Австрія була частиною нацистської Німеччини. Його версія набуває ретроспективної достовірності, якої інакше не мала б: кажучи коротко, ця катастрофа була особливо болісною тому, що в ній було знищено й утрачено назавжди щось унікальне.
Мені цікаво, чи можна було би сказати те саме про fin-de-siècle дивокрай постімпресіоністського Парижа? Зрештою, Франція (і насамперед Париж) на ділі була глибоко розділеним суспільством, що його розколювало протистояння політичних пам’ятей, а також різкі суперечності щодо релігії та соціальної політики. Однак у ретроспективі, ще й за якісь кілька років, самі французи почали пояснювати та розуміти ті десятиліття — à la Цвайґ — як прекрасний світанок, що його захмарили й відсунули війна й політика; до того ж відповідальність і за війну, і, може, навіть за політику вони самолюбно переклали на інших.
Відлуння такого ностальгійного бачення чутно навіть у працях видатного британського економіста Джона Мейнарда Кейнса, у його «Економічних наслідках миру». Ще 1921 року він із відчутною тугою і смутком говорить про втрачений світ своєї довоєнної молодості. Цей загальник характерний для покоління, народженого в останні десятиліття вікторіанської доби. Ці люди досить дорослі, щоб пам’ятати впевненість і надійність останніх років XIX століття й оптимістичну першу декаду його наступника, і житимуть досить довго, щоб застати повний занепад того, що колись здавалося не лише перманентним станом процвітання і добробуту, а й новим багатонадійним світом, який саме постає.
Звісно, ми мислимо про Кейнса насамперед як про економіста, який заснував цілу школу економічної думки, виходячи з ідеї про можливість державного втручання в часи економічної кризи.
Але, безперечно, ти маєш рацію, що він дійшов своїх висновків, спираючись на особистий досвід. На цьому зупинимося дещо згодом. А наразі в найзагальніших термінах: у Кейнса є прекрасне формулювання про світ перед Першою світовою: мовляв, для подорожей не треба було паспорта, досить було просто відправити слугу в банк, узяти там необхідну кількість золотих зливків, тоді забронювати місце на поромі — і ось ти в дорозі. Можливо, Кейнс та інші мали рацію, кажучи, що на зламі XIX та XX століть ситуація покращувалася. Міжнародна торгівля зростала. Австрійці розширювалися на південь до Середземномор’я; навіть у Росії, здавалося, аграрна реформа нарешті почала серйозно змінювати сільське господарство.
То й справді була доба — в економічному сенсі, а не політичному чи ідеологічному — безмежної самовпевненості. Ця впевненість набирувала двох форм. Економісти-неокласики та їхні послідовники дотримувалися погляду, що справи капіталізму ідуть якнайкраще, і далі йтимуть добре, і навіть що капіталізм містить у собі джерела й ресурси необмеженого самовідновлення. А ще було паралельне, не менш модерністське бачення, згідно з яким капіталізм — незалежно від того, чи він успішний зараз, — був системою, приреченою на занепад і крах під тягарем власних конфліктів і суперечностей. З дуже різних вихідних точок обидві перспективи були скеровані вперед, як і обидві відзначалися немалою самовдоволеністю в аналізі.
Два десятиліття після завершення економічної депресії кінця XIX століття стали першою великою добою глобалізації; світова економіка справді починала інтегруватися так, як це передбачив Кейнс. І саме тому навіть нині нам складно вповні усвідомити масштаб занепаду після Першої світової і темпи скорочення економік у міжвоєнний період. Упровадження паспортів, повернення золотого стандарту (у Британії 1925 року його поновив, усупереч засторогам Кейнса, канцлер державної скарбниці Вінстон Черчилль), обвал валют, зменшення обсягів торгівлі.
Імовірні наслідки всього цього можна розглядати, зокрема, так: щоб вийти на рівень 1914 року, навіть провідні економіки багатої Західної Європи мали пережити кілька десятиліть спаду й протекції, аж до середини 1970-х років. Коротко кажучи, індустріальні економіки Заходу (за винятком Сполучених Штатів) пережили шістдесятилітній спад, позначений двома світовими війнами й небаченою економічною депресією. Це більшою мірою, ніж будь-що інше, формує тло й контекст усього, що ми обговорювали, навіть світової історії минулого століття.