Арендтівське, чи то ясперсівське, чи то габермасівське рішення таке вразливе. Якщо Друга світова війна була особливим моментом історії, з якого ми маємо засвоїти певний метафізичний чи бодай метаполітичний урок, мало би бути щось на зразок табу в тому, як ми про неї говоримо. А це неодмінно спричинятиме іншого штибу проблеми: урешті-решт історики й інші матимуть що сказати про минуле — хоча б тому, що ми знатимемо більше, ніж знали раніше, — і сказане погано узгоджуватиметься з тими застосуваннями нашої незручної історії, яких прагнули конституціоналісти.
Може, і так, але треба розуміти контекст. Нині важливо пам’ятати, що республіка, яку мали на увазі Арендт, Ясперс чи Габермас, — це Західна Німеччина. По війні було більше однієї Німеччини і більше одного німецького питання. Заснована 1949 року комуністична Східна Німеччина здавалася значно серйознішою у своїх спробах дати раду з нацизмом. Вона справді була агресивнішою в демонстративному переслідуванні нацизму — з очевидною ідеологічною вигодою для себе. Натомість у Західній Німеччині було дуже багато людей, які досі співчували нацистському режиму, і влада нової Федеральної Республіки не надто засуджувала такі погляди. Може, нацизм і підвів їх, призвів до катастрофічної поразки, але поза тим його не сприймали як винного у якомусь особливому злочині.
Це бачення жевріло в умах німців, підсилюване відчуттям жертовності: масове вигнання етнічних німців зі Східної та Центральної Європи і тривалий полон німецьких солдатів у Радянському Союзі сприяли таким настроям. Так виникав дедалі відчутніший розкол між Західною Німеччиною, вочевидь неспроможною вповні прийняти значення своєї поразки й морального приниження, і Східною Німеччиною, яка (принаймні за власного версією) ретельно засвоїла цей досвід і навіть позиціонувала себе як учасницю антифашистського спротиву, а не як переможену фашистську країну.
На початку 1950-х американці, британці та, звісно, західнонімецький канцлер Конрад Аденауер переокреслили не лише політичні, а й етичні напрями: тепер ішлося про Холодну війну проти тоталітарного комунізму. Німці, які були проблемою, тепер стали рішенням, фронтовим союзником супроти нового ворога. Надання зброї Німеччині посилить західний альянс проти Радянського Союзу. Франція виявляла певну нехіть так різко перемикати передачі, а в Англії й передусім у Сполучених Штатах процес ішов швидко й гладко. Однак саме тому значна частка лівиці мала привід переоцінити Сполучені Штати як постфактум союзника застарілого німецького націоналізму чи навіть нацизму. Таке сприйняття, що зародилося в середині 1960-х, стане частиною провідної риторичної стратегії нових лівих і позапарламентської політики у Федеральній Республіці.
Холодна війна, безперечно, призупинила обговорення Голокосту на Заході. Але совєти й самі не горіли бажанням заохочувати такі дискусії. Одна з причин, чому ми не знали того, чого не знали про Голокост, — радянське його трактування. Під час війни Сталін цілком свідомо використав єврейське питання, щоб зібрати гроші зі своїх західних союзників; згодом він різко відступив і обернувся проти євреїв, які допомогли йому в цій рекламній кампанії: когось убив, когось репресував.
У результаті Треблінка остаточно зникає з радянської історії Другої світової війни. У вересні 1944 року радянський письменник Василь Гроссман побував у Треблінці як воєнний кореспондент. Гроссман чудово знав про Голодомор, про сталінський терор, про Битву під Сталінградом; він знав, що його матір у Бердичеві вбили німці, тож коли опинився у Треблінці й побачив те таємниче поле, йому було неважко здогадатися, що там сталося. Німці задушили газом сотні тисяч євреїв. І от Гроссман пише про це довжелезну статтю «Треблінське пекло».
Але такі матеріали, де наголошено на специфічності єврейського досвіду, допускали до публікації протягом дуже короткого періоду. За якісь кілька років по закінченні війни Сталін круто змінив курс — і в СРСР, і, звісно, у комуністичній Польщі та всій комуністичній Східній Європі. Наслідком — як виявиться, тривалим — стало нав’язування такої собі універсалізації нацистських жертв: усі ці люди, які загинули в Треблінці чи інших виявлених таборах, були просто звичайними людськими істотами, мирними радянськими (або польськими) громадянами.