Але тоді брак східноєвропейської історії може стати проблемою поза Східною Європою. Без чіткого уявлення про те, що там відбулося, німці можуть зірватися назад у національну історію, або ж історію національної жертовності. Мені впадає у вічі — цікаво, чи ти погодишся, — різниця між німецькими дискусіями у 1980-х, у 1990-х і в першій декаді нинішнього століття. Відмінність — у контрасті між історизацією та віктимізацією. У 1980-х Західна Німеччина все ще була поглинута суперечкою, як умістити в національну історію тринадцять років Гітлерового Райху. Зо чотири десятиліття до того Арендт і Ясперс уже визначили терміни для цієї тяжкої розмови. Габермас, ініціюючи Historikerstreit [суперечку істориків] наприкінці 1980-х, мав на меті наново акцентувати на моральній окремішності нацистської доби. Його критики, звісно, заперечували: мовляв, історію не можна писати в такому моральному тоні; так чи так, ми просто мусимо знайти спосіб розповісти німецьку історію, навіть ризикуючи її «нормалізувати». Однакза десяток років услід за революціями 1989-го дискусія змістилася до спірних заяв і контрзаяв: хто страждав, від чиїх рук, як сильно? А це вже зовсім інше питання.
Я погоджуюсь. Зовсім донедавна в Німеччині саме питання конкуренції страждань не могло бути легітимним способом формулювати історичне питання — за винятком, звісно, тих кіл, що й самі позбавлені політичної легітимності. Тоді ми не очікували б побачити, як німці пишуть книжки про німецьких жертв союзницьких бомбардувань. А надто навряд чи хтось міг припустити, що Ґюнтер Ґрасс — саме він — увіковічить у своєму бестселері німецьких біженців на кораблі «Вільгельм Ґустлофф», який совєти потопили в Балтійському морі наприкінці війни. Річ не в тому, що ці історичні теми якісь недоречні; але сама ідея наголошувати на німецькому стражданні, неявно порівнюючи його зі стражданням інших від рук німців, небезпечно наближалася до думки про відносність нацистських злочинів.
Як ти кажеш, усе це і справді змінилося протягом 1990-х років. Цікаве питання: чому? Відповідь: тому що відбулася зміна поколінь. Ще в середині 1980-х Габермас міг стверджувати — і це було безперечним для багатьох його читачів, — що його співвітчизники, німці, не заслужили права «нормалізувати» свою історію: у них просто не було такого варіанта. Однак через десять років, коли історія сама нормалізувала Німеччину — завдяки революціям 1989-го, зникненню НДР і подальшому об’єднанню країни, — нормалізація стала... нормальною.
Сучасна Німеччина — це не лише возз’єднана країна; вона вже не окупована навіть у геть залишковому сенсі. Тож Друга світова війна закінчилась і формально, і історично, протривавши якісь п’ять десятиліть. Нормалізація Німеччини доволі передбачувано прискорила перестворення її історії, а отже — історії всієї Європи. Нині німці та інші розглядають своє минуле в категоріях цілком порівнюваних із тими, що відомі нам з інших історіографій. Ця зміна перспективи відбулася саме в те десятиліття, коли «віктимність» посіла чільне місце на сцені історичних і політичних дебатів, тому нас не має дивувати, що питання порівняльного страждання, вибачення і вшанування пам’яті — відомі нам з американської політики ідентичності й південноафриканських комісій правди[15] — є і в німецьких розмовах.
«Казати правду» — що саме собою так довго було проблематичним завданням з огляду на суперництво «правд» і вартість їх оприлюднення — тепер стало самодостатньою чеснотою. І що більшу правду ти хочеш розповісти, то більше претендуєш на увагу співгромадян і співчутливих спостерігачів. Тому — попри очевидний ризик, що це скидатиметься на змагання з остаточною правдою геноциду євреїв, — відверті розмови про дотепер незручні епізоди недавнього минулого Німеччини можуть заохотити до розповідання багатьох історій.
Справжня проблема, звісно, в тому, що коли одна спільнота вимагає «казати правду», то пропонує не лише максимальну версію власного страждання, а й імпліцитну мінімізацію страждань інших.
2. Лондон і мова: англійський письменник
Школа для мене не була ані домом, ані втечею з дому. В інших дітей, зокрема моїх друзів, дідусі й бабусі розмовляли без акценту. Мене це по-своєму бентежило, може, навіть дещо ізольовувало. У моєму світі всі дідусі й бабусі говорили з акцентом, вони були такими за означенням — кимось, кого не до кінця розумієш, бо вони мають звичку несподівано переходити на польську, російську чи їдиш. У початковій школі учитель у недоречному пориві філосемітизму вказав на мене як на приклад того, які євреї розумні, чим забезпечив мені заздрісну неприязнь половини однокласників. Ця неприязнь переслідувала мене решту шкільних років.
15
Комісія правди і примирення, яка займалася розслідуванням злочинів із політичних мотивів у часи апартеїду, діяла в ПАР у 1995–1998 рр. Її спадкоємцем став створений у 2000 р. Інститут правди і примирення.