Цікаво, що і географія Спендерових мандрівок, і висновки з них нагадують спостереження Реймона Арона — на той час молодого аспіранта, який викладав у Німеччині, саме коли Гітлер приходив до влади. Арон повернувся до Франції та відчайдушно намагався переконати колег і сучасників — зокрема Сартра, якого в ті роки це все анітрохи не цікавило, — у дійсності, яка вже наступає їм на п’яти. Певна річ, французький випадок був із різних оглядів особливим, але паралель із британським досвідом можна провести. У Франції 1920-ті теж були відносно деполітизованим десятиліттям, принаймні для інтелектуалів. Натомість 1930-ті, звісно, були добою бурхливої залученості.
При цьому синдром «замало, занадто» — коливання між політичною байдужістю і затятою самовідданістю — у Британії, можливо, був відчутнішим, ніж деінде. Саме тут у переламних 1934–1938 роках Комуністична партія спромоглася залучити ціле покоління вищого середнього класу, студентів Оксбриджа, до прихильності й виправдання, попутницького активізму або, траплялося, і відвертого шпигування на користь комунізму.
Цікаво, чи ти погодишся, що притягальність лівиці неабияк пов’язана — принаймні в деяких випадках, хоч не у випадку Кембриджської групи, яка з’явилася на десяток років пізніше, — з досвідом Ваймарської Німеччини. Мені здається, для декого з цих персонажів — Одена, Ішервуда, Спендера — Ваймарська Німеччина була найпривабливішою з усіх демократій: із найприємнішими молодими чоловіками з найкращою архітектурою.
Безперечно, Німеччина поміж Отто Ваґнером і трансвеститами виглядала набагато цікавіше за Англію. Щиро кажучи, вона таки була цікавішою. І в Берліні, і у Відні справді відбувалося щось незвичне й цікаве. Молодих англійців, які просто з Оксфорда прибували в цю пишну культурну оранжерею, контраст мав би справді вражати. Однак те саме стосується і французів. Молодому Аронові було очевидно: якщо він хоче здобути філософську і соціологічну освіту, треба жити й навчатися в Німеччині; щонайменше в такому ракурсі це справедливо й для Сартра, який провів у Німеччині рік і вивчив німецьку (хоча нічого не зрозумів про німецьку політику). Як і багатьох інших людей, їх вабила й заряджала чиста енергія місця — зрозуміло, вкупі з негативною енергією, яка струменіла з охоплених чварами політичних сект.
Ваймар відлунює в десятиліттях. Згадаймо нашого колегу Еріка Гобсбавма, у контексті цієї розмови — транснаціонального англійського інтелектуала, який протягом 1930-х перемістився зі свого австро-німецького дитинства в середовище кембриджської інтелігенції. У роки згасання Ваймару Гобсбавм жив у Берліні й був достатньо дорослим — п’ятнадцятилітнім, — щоб зазнати сильного впливу тодішніх настроїв і подій. У мемуарах він зворушливо й цілком переконано згадує свої враження тих місяців, коли почувався живішим, залученішим, культурно й навіть сексуально зарядженішим, ніж будь-коли в його довгому житті. Значно пізніше Гобсбавм схвально, ба, і виправдально, писав у мемуарах про НДР і Східний Берлін: хоч яким сірим і негодящим було те місто, воно мало свій шарм, і авторові шкода його втрачати. Як тут не припустити, що він звів воєдино Східну Німеччину Еріха Гонеккера з Ваймаром своєї юності. Гобсбавм, як і Спендер та компанія, недвозначно прихильні до демократії, такої вабливої та пошарпаної, такої загроженої та неспроможної себе захистити, але ніколи не нудної. Цей досвід стане вирішальним у формуванні знакового, переламного покоління англійців і не одне десятиліття впливатиме на їхні політичні погляди.
Десь на тлі майорить Радянський Союз — не як пережита дійсність, а як культивований міф. Можливо, симпатії англійських інтелектуалів, яких вабила Ваймарська Німеччина, а згодом комунізм, були пов’язані з тим, як комуністам вдалося успішно змішати категорії «буржуазного» і «демократичного». Їхній Ваймар аж ніяк не був буржуазно-демократичним.
Думка, що біда буржуазної демократії не в іменнику, а в прикметнику, була справді блискучою знахідкою марксистських речників. Якщо проблема західних демократичних держав у тому, що вони буржуазні (хай що це означає), то внутрішні критики, змушені жити в таких державах, можуть критикувати їх без усякого ризику: відмежування від буржуазної демократії майже нічого не вартує і фактично не загрожує самій системі. Тоді як критика демократії в Німеччині до 1933-го надто часто перетворювалася на активну боротьбу за її падіння. Словом, ваймарські інтелектуали, подобалось їм це чи ні, мусили прожити політичну логіку своїх дискурсивних симпатій. В Англії ніхто не стикався і не стикається з такого штибу вибором.