Натомість більшість чужинців — незручні за своєю суттю. Так само і свої, які бралися критикувати власну спільноту: тут найвідоміший приклад, мабуть, — Джордж Орвелл. Хай їхня незручність, вроджена чи набута з часом, це складні люди — з гострими кутами й непростими характерами. Берліна таких вад не мав. Безперечно, це теж була складова його шарму; але з роками така безпроблемність розвинула в ньому мовчазність щодо суперечливих питань, стриманість у висловлюваннях, які могли б колись послабити його репутацію.
«Система» завиграшки інтегрувала правильних людей. Вона могла прийняти Еріка Гобсбавма — народженого в Александрії, вихованого у Відні, осілого в Берліні німецькомовного єврея-комуніста. Не минуло й десяти років, відколи Гобсбавм прибув до Лондона як біженець із нацистської Німеччини, а його вже обрали секретарем «Кембриджських апостолів», самовиборного таємного товариства найрозумніших молодих чоловіків Кембриджа: навряд чи можливо стати більш «своїм».
З іншого боку, щоб стати своїм у Кембриджі чи Оксфорді, не конче відповідати конкретним стандартам — хіба що інтелектуальній моді; ця відповідність функціонує як певна здатність до інтелектуальної асиміляції. Зокрема, треба знати, як «бути» викладачем в Оксбриджі; інтуїтивно розуміти, як вести англійську бесіду, ніколи не агресивно політичну; уміти пом’якшити моральну серйозність, політичну ангажованість і етичну твердість за допомогою іронії, дотепності й чітко вивіреного враження безтурботності. Такі таланти було б непросто застосувати, скажімо, у повоєнному Парижі.
Це може призвести до того, що політичний вибір залежатиме від особистого життя, особливо кохання, і для британських інтелектуалів це актуальніше, ніж для французьких. Французькі інтелектуали розділені політичними дискусіями і, гадаю, менш схильні всюди слідувати за коханими в політичних переконаннях.
В Артура Кестлера і Сімони де Бовуар була одна ніч поганого сексу. Наскільки можна судити з листування і спогадів, це не стало ні причиною, ні перешкодою для їхнього політичного розриву. Де Бовуар, без сумніву, приваблював Альбер Камю, що може бути причиною Сартрових заздрощів до цього молодшого чоловіка. Утім ця обставина справді ніяк не важить у їхніх політичних розбіжностях.
Натомість, принаймні до 1970-х років, сексуальні зв’язки між британськими інтелектуалами — як гомо-, так і гетеросексуальні — явно стояли в центрі їхніх вибіркових соціальних взаємин. Я в жодному разі не натякаю, ніби сексуальне життя британських інтелектуалів було якимсь помітно цікавішим або активнішим, ніж у континентальних європейців. Та коли подумати, що в багатьох інших сферах вони більшість століття існували відносно спокійно та пасивно, їхні емоційні перипетії набувають певного впливу, хай навіть лиш у такому протиставленні.
Навіть якщо люди з усієї Імперії ще не відігравали великої ролі в інтелектуальному житті Британії, то Імперія напевно відігравала роль як джерело досвіду? Скажімо, Джордж Орвелл у Бірмі.
Орвелл обіймав не високу, проте локально вагому адміністративну посаду в Бірманській імперській поліції у 1924–1927 роках. Його тексти не справляють враження, ніби його особливо цікавила Імперія як така. Тогочасні твори свідчать про формування набору морально-політичних критеріїв — виведених, зрозуміло, з його критики імперського режиму; настане час, коли вони поширяться й на спостереження за самою Англією. Орвеллове усвідомлення, що питання Бірми (чи Індії) ширше, ніж проблеми локальної несправедливості, і що йдеться передусім про неприпустимість і неможливість імперського панування, звісно, вплине на його політичні погляди після повернення додому.
Мабуть, варто додати, що Орвелл одним із перших збагнув і заявив: лівиця мусить порушувати питання справедливості й підпорядкування не менш активно, ніж звичні теми класу й політики, — і відтоді ці питання справді були частиною самої суті лівого руху. Ми забуваємо, що ще в міжвоєнний період цілком можливо було поєднувати внутрішній політичний радикалізм із ліберальним імперіалізмом. Ще донедавна можна було вважати, буцім ключ до соціальних покращень у Британії — у збереженні, обороні й навіть розширенні імперії. До 1930-х така позиція виглядала вже і етично, і політично недоладною: за цю зміну перспективи почасти відповідальний Орвелл.