Чи ти погодишся, що література — тогочасні публікації, але насамперед романи, які читало покоління 1930-х, — пропонує спосіб осмислення імперського світу? Ось Джозеф Конрад, або згодом Ґрем Ґрін — їхні персонажі, які їдуть куди-інде, переважно в межах Імперії, аби щось побачити; звісно, у шпигунських романах саме тому, що їх навчали бачити.
Популярна література Імперії справді порушує моральні питання: хто хороший, хто поганий, хто має рацію (зазвичай ми) і хто її не має (зазвичай вони). Наприклад, твори тих років про шпигунів і німців побудовані дуже по-імперському. Те саме — у кінематографі 1930-х, зацикленому на шпигунах, зниклих леді й так далі. Але в мене склалося враження, що тлом для цих тем часто слугує «Центральна Європа»: така собі міфічна територія, край таємниць та інтриг, що сягає умовно від Альп до Карпат, і що далі на південь і на схід — то загадковіший. Химерно, що для британців кінця XIX століття екзотикою були Індія та Близький Схід, а в 1930-х екзотики можна було дістатися поїздом із Цюриха. Таке-от оновлення імперської літератури, де бірманців замінили болгари. Цікаво виходить, що британці в усьому світі почуваються як удома, а недалекі європейські країни — які ніколи не належали до Імперії — для них екзотичні.
Шерлокові Голмсу треба розгадати таємницю в Богемії, де всі говорять німецькою і ніхто не говорить чеською. Звісно, що це має політичний наслідок: Богемія стає далеким краєм, про який ми майже нічого не знаємо. Парадоксально, але про Бірму такого не скажеш.
Саме так. Бірма — дуже далека країна, про яку ми щось та й знаємо. Але, звісно, у відчуття віддаленості й загадковості Центральної Європи давнє коріння: згадаймо Шекспірове «узбережжя Богемії» в «Зимовій казці». Давнє й усталене англійське відчуття, ніби Європа (щойно минеш Кале) таємничіша за Імперію. Для англійців, принаймні як вони себе уявляють, ширший світ має значення як відсилання, а от надто близько пов’язувати себе з Європою ми не бажаємо. Можна податися до Бірми, Аргентини чи Південної Африки, говорити там англійською, керувати компанією англійських власників чи економікою, побудованою за англійськими стандартами; хоч як іронічно, у Словенії так не вийде, тому вона значно екзотичніша.
В імперській Індії, чи то Індіях, зустрічатимеш людей — хай це твої білі шкільні приятелі чи освічені темношкірі підлеглі, — які поділяють твою систему координат. Навіть сьогодні вражає, що чоловіки й жінки за п’ятдесят, які вчилися в університетах Карибів, Західної та Східної Африки чи Індії, мають точно такий освітній багаж, як їхні британські однолітки. Коли я зустрічаю людей свого покоління з Калькутти чи Ямайки, ми одразу знаходимо спільну мову, обмінюючись відсиланнями і спогадами про все, від літератури до крикету: з принагідними знайомими в Болоньї чи Брно не було б так комфортно.
У 1930-х почався дуже своєрідний англійський роман із незнаним Сходом: ідеться про радянських шпигунів, Кембриджську п’ятірку.
Зауважмо, троє із п’ятьох комуністичних шпигунів того десятиліття були тісно пов’язані з двома елітними коледжами Кембриджа — Кінґс і Триніті. То була вкрай вибіркова підгрупа в уже й так привілейованій меншості англійської інтелігенції 1930-х.
Тоді було дві основні категорії британських симпатиків комунізму. Перша — той типаж англійця, зазвичай молодого представника вищого середнього класу, який їхав до Іспанії під час громадянської війни 1936–1939 років, щоб допомогти рятувати Республіку. Це чоловіки з прогресивними поглядами, які від початку усвідомлювали себе частиною європейської лівої родини й були обізнані в обставинах, що на них чекали. Більшість із них повернулася розчарованою, найкращі мали що сказати про своє розчарування, хоч і після певних вагань. Джордж Орвелл не вагався: повернувшись, він негайно виписав свої спогади про надію та втрачені ілюзії в «Данині Каталонії».
Друга група — це ті, хто стали на бік комунізму, відкрито проголошуючи свою ідеологічну належність. Мабуть, найвідоміший англійський приклад — молодий Ерік Гобсбавм і його майбутні колеги з Групи істориків Комуністичної партії.
Молоді чоловіки з Кембриджської п’ятірки не надто вписуються в якусь із цих категорій. Для Радянського Союзу вони були цінні тим, що ніяк не виказували своїх політичних уподобань. Їхня ідентичність була від початку неявною, і в радянські шпигуни їх завербували саме тому, що знаніші ліві інтелектуали та студенти очевидно не годилися на ці ролі.