Двоє кембриджських шпигунів, Кім Філбі та Ґай Берджес, попри вишукану вимову і прекрасну освіту, були в Англії англійськими чужинцями. Кім Філбі успадкував від батька — орієнталіста й інакодумця, розбудовника імперії Сен-Джона Філбі — гостру неприязнь до імперіалізму й добре приховане переконання, що імперська політика Британії є етично невиправданою та політично приреченою. Через багато років, змушений тікати з Англії й шукати прихистку в Москві (його от-от мали викрити), Філбі очевидно був людиною, яка не сумнівалася в чесності своїх рішень. Якщо в СРСР він не був цілком щасливим, то принаймні розумів, що це логічний наслідок його життєвого вибору.
Ґай Берджес, за свідченнями багатьох знайомих, був не більш ніж бандитом у вбранні джентльмена, вічно п’яним і сексуально хижим. Важко було б усерйоз вважати, ніби його політичні переконання випливали зі зваженого, раціонального осмислення. Звісно, тому він і був ідеальним шпигуном: класичний типаж у дусі Багряного Первоцвіта.[17] Але чому британська Таємна служба (яка завербувала його з Кембриджа) чи її радянські колеги (які контролювали його до втечі на початку 1950-х) вважали Берджеса гідним довіри в делікатних секретних завданнях, — залишається загадкою.
Третій із п’ятірки, видатний мистецтвознавець Ентоні Блант, чи не найкраще ілюструє, яке місце займали ці люди у британській еліті — і на якому лишалися б, якби їх більш чи менш випадково не викрили. Зрештою, Блант був концентрованим утіленням «свого»: естетом і науковцем, автором кураторської, естетичної мистецької критики найконсервативнішого штабу. Не забуваймо, що цей чоловік урешті став куратором Королівської колекції. А водночас упродовж трьох довгих десятиліть Блант відкрив і підтримував у собі непохитну відданість політичній системі — сталінізму, — яка (щонайменше в загальних рисах) представляла цінності, інтереси й завдання діаметрально протилежні тим, які він декларував у перебігу своєї кар’єри.
Однак, навіть коли 1979 року Бланта викрили як радянського шпигуна, статус у вищому світі й окремих колах цього світу далі його захищав. Після того, як королева позбавила його лицарського титулу, а Триніті-коледж — почесного звання, було ініційовано його виключення із Британської академії. На що чимало академіків погрожували відмовиться від членства. Серед них були не тільки ліві; дехто наполягав, що слід розрізняти інтелектуальні здібності та політичні переконання. Тож Бланта — шпигуна, комуніста, лицеміра і брехуна, який, можливо, активно доклався до викриття й загибелі британських агентів, — деякі його колеги попри все вважали не винним у жодному злочині, достатньо серйозному для виключення з Британської академії.
Кембриджських шпигунів не переслідувала та стигматизація, якої зазнали особи, визнані винними у шпигунстві на користь Москви в Америці. У Сполучених Штатах шпигуни були справжніми чужими: євреї, іноземці, «лузери»; чоловіки й жінки з незбагненними мотивами, якщо тільки не йшлося про банальну потребу в грошах. Таких людей — зразковим прикладом тут будуть Розенберґи — карали суворо: у параноїдальній атмосфері 1950-х їх страчували. Навряд чи хтось припускав такі думки стосовно будь-якого британського шпигуна, не кажучи вже про те, щоб так безжально з ним вчинити. Навпаки, діяльність шпигунів була романтизована в масовій уяві, а самі вони передусім були захищені належністю до панівного класу.
Іноземний спостерігач міг би припустити, що класове походження шпигунів — і зрада, закладена в їхньому злочині, — спричинить гучне обурення. Але на ділі ці чинники пом’якшили удар. Кембриджській п’ятірці пощастило: вони не могли подолати свого походження, хоч які політичні й життєві рішення приймали. Це ще виразніше доводить, як шпигунам пощастило народитися англійцями, принаймні у XX столітті; на відміну від майже всіх тогочасних країн, зраджувати чи критикувати Англію було безпечно. Інтелектуальний активізм, навіть доведений до шпигунства, тут, схоже, був значно менш ризикованим, ніж за Ла-Маншем чи Атлантичним океаном. Зрештою, важко уявити, щоб упродовж більшості XX століття хтось у континентальній Європі схвально цитував Едварда Морґана Форстера: мовляв, ліпше зрадити країну, ніж друга.
І якщо Маклін, Берджес, Філбі та навіть Блант серйозно й особисто поплатилися за свої вподобання, то вибір їхніх колег — британських інтелектуалів — у ті ж роки якщо й тягнув за собою хоч якісь наслідки, то переважно незначні. Ерік Гобсбавм — може, нетипово для британського науковця його покоління — цілу свою кар’єру був відкритим, декларованим комуністом, однак сплатив відносно невисоку ціну: виключення з кафедри економічної історії в Кембриджі. Змушений обійняти (цілком хорошу) професорську посаду в лондонському коледжі Біркбек, він чекав виходу на пенсію, щоб урешті пожати плоди успішного життя публічного інтелектуала. Не така й здирницька ціна.
17
Багряний Первоцвіт (the Scarlett Pimpernel) — псевдонім героя серії історично-пригодницьких романів баронеси Емми Орці (1865–1947) про британського аристократа сера Персі Блейкні, який вів підпільну боротьбу проти якобінського режиму у Франції.