Британці та французи явно нічого не роблять для Польщі, однак усе-таки оголошують війну Німеччині через те, що Німеччина захоплює їхню польську союзницю. Звісно, в цей момент вони не мають у союзниках СРСР: Москва вже не тільки відкрила карти, а й зіграла ними. Совєти скористалися німецьким нападом, щоб і самим захопити (Східну) Польщу, а впродовж подальших двадцяти двох місяців всіляко старалися задовольнити Бітлера. Завдяки цьому Бітлер зміг вторгнутися в Норвегію, Нідерланди, Бельгію та Францію, які впали перед наступом за якісь кілька тижнів. Що, своєю чергою, полишило черчиллівську Британію сам на сам супроти позірно непереможних сухопутних військ нацистської Німеччини.
Тут я підходжу до питання, яке хотів поставити від початку: чи був Вінстон Черчилль інтелектуалом?
У цьому аспекті, як і в дуже багатьох інших, Черчилль — незвичайний і цікавий випадок. Він походив із родини, яку за британськими мірками можна вважати великою аристократією (нащадки герцога Мальборо, героя битви під Бленгеймом[18]), хоча сам належав до її бічної гілки. Його батько, лорд Рендольф Черчилль, був важливою фігурою пізньовікторіанської політики, проте занапастився (через політичний прорахунок і сифіліс), лишивши синові у спадок зіпсовану репутацію. Ба більше, Черчилль, хоч і народився в одному з великих англійських палаців (Бленгеймському, поблизу Оксфорда) і міг відстежити своє коріння глибше за багатьох осіб британської королівської крові, був англійцем тільки наполовину: його мати була американкою.
Як і більшість юних аристократів, Черчилль навчався у знаменитій приватній школі (у його випадку Герров) — а тоді відступився. Як чимало синів лордів і дрібних дворян, він пішов у військо — але, замість прийняти офіцерський чин в елітному гвардійському полку, вирішив стати простим стрільцем і вступив на службу саме вчасно, щоб узяти участь в останній кавалерійській атаці Британської армії в битві під Омдурманом (Судан) 1898 року. Протягом політичної кар’єри Черчилль тричі перебігав між Консервативною і Ліберальною партіями, водночас просуваючись до високих урядових посад: він був міністром внутрішніх справ, канцлером держскарбниці і міністром флоту. Як міністр флоту він поніс відповідальність за катастрофічну поразку під Галліполі (1915). Словом, до 1940 року то була кар’єра надміру обдарованого чужого: надто талановитого, щоб ним нехтувати, але надто неординарного й «ненадійного», щоб претендувати на найвищий кабінет.
Нетипово для британського політика Черчилль — чиє фінансове становище завжди було доволі скрутним, аж доводилося заробляти на життя письмом — навіть під час своєї мінливої кар’єри коментував її з певної віддалі. Чи прямо, як у «Моїх молодих роках» або спогадах про Першу світову війну (які є не так мемуарами, як апологією тогочасної ролі самого автора), чи в суто журналістських матеріалах про Англо-бурську війну (в якій він брав участь, ненадовго потрапив у полон і втік із нього), Черчилль був водночас учасником і літописцем подій свого часу. Але також він багато писав про історію Британської імперії, став автором біографії свого яскравого пращура герцога Мальборо. Словом, Черчилль робив внесок в історію та літературу й одночасно був активно залучений у суспільно-політичне життя: таке поєднання набагато звичніше для Франції чи навіть США, ніж для Англії.
Та це не означає, що він — інтелектуал. Як на англійські стандарти, він стояв надто близько до осердя державної політики, щоб вважатися безстороннім коментатором; а як на континентальні стандарти, він був дивовижно байдужим до концептуального осмислення. Його праці — це довгі емпіричні оповіді з принагідними паузами, щоб переповісти ту ж історію в моральному ключі, от і все. А втім, він однозначно був найлітературнішою політичною постаттю в історії Британії від часів Вільяма Ґладстона. У кожному разі на свій час Черчилль був унікальним, і наступника йому не знайшлося.
Кожен, хто шукає «інтелектуалів у політиці» за подобою Леона Блюма у Франції чи Вальтера Ратенау в Німеччині, не матиме чим похвалитись, якщо обмежить пошуки Англією. Я не маю на увазі, буцім тут не було інтелектуально обдарованих політиків: проте знаменитими вони стали не завдяки інтелектуальним здібностям. Суто формально Гарольд Вілсон — лейбористський прем’єр-міністр у 1964–1970 та 1974–1976 роках, — безперечно, був інтелектуалом. Народився 1916-го, ще до тридцяти років почав викладати економіку в Оксфорді, де здобув неабияку повагу колег, а вже потім пішов у політику й доволі молодим, у сорок сім років, очолив Лейбористську партію.
18
Битва під Бленгеймом (Гохштедтська битва) 1704 року — перемога англо-австрійських військ під проводом принца Євгена Савойського і Джона Черчилля, герцога Мальборо над франко-баварськими військами під час Війни за іспанську спадщину (1701–1714).