Є ще один спосіб бути чужинцем в Англії: показна побожність або католицизм. Томас Стернз Еліот прозирає крізь життя багатьох людей, про яких ми говорили.
У XVI столітті, коли тривала англійська Реформація і Генріх III захоплював католицькі землі та споруди, римо-католики Англії опинилися в темряві кромішній. А все одно країна пишається неминущим спадком винятково впливових і високошанованих католицьких діячів. Цим герцогам, лордам, дрібним дворянам неприховано католицького віровизнання давали певний простір і привілеї — розуміючи, що ті не зловживатимуть ними і не зазіхатимуть на офіційну (Англіканську) церкву або громадську сферу. Щонайменше до 1820-х років і актів про емансипацію католиків вони мусили бути обачними: англійські католики мали визначену територію, де могли практикувати свою віру, навчати або писати. Однак вони ніколи не були цілком інтегрованими і не почувалися вільно в національних питаннях — політичних та інтелектуальних.
Із цим усе складніше, ніж здається. Англіканство — це не протестантизм. Англіканська церква була і є химерним створінням: у найконсервативнішій формі вона значно пишніша і традиційніша, ніж її єпископальні сестри у США. По суті, високе англіканство — це католицизм без Папи (і без латини, доки католики й самі від неї не відмовилися). З іншого боку, низьке англіканство — представлене в сільських громадах, особливо в деяких частинах Східної Англії, де католицизм був найслабшим, — іноді скидається (за винятком літургії, яку давно формалізовано єпископською волею) на скандинавський протестантизм без зайвих прикрас. У ньому владу зосереджено в руках одного пастора, часто доволі похмурого, стриманого в моральних питаннях і в одязі, — цей типаж дуже поширений в англійській літературі кінця XIX — початку XX століття: за всіма ознаками протестант, окрім назви.
Ця химерна конфесія тримається купи завдяки давньому ототожненню із владою. Від церковці в норфолкському селі й до високоангліканського собору в Ліверпулі чи Йорку — все «церква Англії». Історично церква і держава в Англії надзвичайно тісно пов’язані: чи не вся керівна еліта — вихідці з англіканських родин, сама церква була поєднана пуповиною з політичною верхівкою — зокрема через великих єпископів, усуціль членів палати лордів, які в минулому мали серйозний вплив. Більшість єпископів і архієпископів походила з невеликої мережі родин, що невпинно відтворювала клас церковників-управлінців, яких годі було відрізнити від військових офіцерів, імперських губернаторів і королівських міністрів. Тож пов’язана з англіканством елітарна ідентичність важить значно більше, ніж туманні богословські нюанси. Це була насамперед англійська церква, а власне християнство часом ледь не відходило на другий план.
У 1930-х роках Еліот виконував ту саму функцію, що й Метью Арнольд за пізнього вікторіанства: він був голосом морального неспокою перед лицем модерності, пропущеного крізь літературне й дедалі релігійніше сприйняття. Однак не слід обходити увагою Еліотового антагоніста з Кембриджа — літературного критика Френка Реймонда Лівіса, якого однаково сильно любили і недолюблювали, залежно від смаку й чутливості. Попри численні відмінності, локальну роль Лівіса можна порівняти з роллю його заокеанського колеги Лайонела Тріллінга: впливовий тлумач і контролер літературного смаку, який поєднує високоестетичні судження з принагідними політичними виступами.
Подібно до лондонської Блумсберської групи: таке дуже англійське уявлення, що естетичні преференції лежать в основі політичних і (особливо) моральних поглядів. Певна річ, таку розкіш могли собі дозволити люди, які більшість життя прожили в Блумсбері чи Кембриджі. Щось від цього є і в Еліота, хоча його розуміння естетичного вибору було набагато ширшим, а моральна ангажованість — універсальнішою і, звісно, обмеженою дедалі релігійнішим сприйняттям.
Думаю, тут ми бачимо, як діють різні підходи до проблеми відновлення порядку і передбачуваності при моральному чи естетичному виборі. Одна з тривог, характерних для Англії 1930-х — і яка відлунюватиме аж до 1950-х, — це страх загрузнути в «релятивізмі», чи то інтелектуальному, чи політичному. Хоч як дивно звучатиме це порівняння, Еліот (і Лівіс, який суттєво вплинув на покоління моїх учителів), подібно до Сартра, виступав за необхідність робити вибір: байдужість уже не варіант, треба визначити й унормувати критерії для суджень, хоч і не завжди зрозуміло, звідки ці критерії черпати.