У нашій родині завжди розуміли, що радянський комунізм не дорівнює марксизмові, а отже, радянські комуністи, принаймні Сталін і наступники, не були справжніми марксистами. Батько розважав мене спогадами про антифашистські демонстрації в лондонському Іст-Енді наприкінці 1930-х. Розповідав, як комуністи-організатори посилали людей шукати фашистів і битися з ними, а самі йшли в кав’ярню чекати результатів. У цьому контексті комуністи були людьми, які посилають робітників гинути во своє ім’я, а потім пожинають вигоди. Тому я доволі несправедливо звик сприймати комуністів-організаторів як циніків і боягузів. То було звичне бачення серед членів Соціалістичної партії Великобританії 1940-х років, куди належала більшість батькових політичних знайомих. Утім, у 1960-х батько і багато його сучасників із СПВБ перейшли на своєрідну риторику розчарованих марксистів, яка могла пояснити що завгодно і водночас викрити всіх інших — конформістів і запроданців. Тож мій підлітковий ентузіазм, коли Лейбористська партія нарешті перемогла у виборах 1964 року, вдома охолодили відром води: мовляв, від тих годі чекати чогось доброго.
Моя мати ставилася до батькових ідей і політичних переконань десь так — із певними поправками, — як Геда Марґоліус Ковалі писала про ілюзії свого чоловіка у книжці «Під жорстокою зорею», незрівнянних мемуарах про життя в комуністичній Чехословаччині: чоловіки обманюються, самі собі надумують історії та вірять в абстракції, натомість ми, жінки, бачимо все чітко. Утім, можливо, шлюб Ковалі з чесько-єврейським комуністом Рудольфом Марґоліусом[20] був інтимнішим за шлюб моїх батьків. Навіть після показового суду і смертного вироку 1952 року Рудольф під час останньої зустрічі сказав дружині, що вона чудово виглядає.
У 1968 році, коли марксизм дістав останній шанс у європейській політиці, я навчався в Кембриджі. На відміну від декого з моїх друзів, я не перебував в авангарді подій і не відігравав лідерської ролі. Якщо мене в ті роки щось лютило, то це війна у В’єтнамі: це було загальне обурення. Я брав участь у великих «в’єтнамських» демонстраціях пізніх 1960-х: дуже добре пам’ятаю славетний марш на Ґровенор-сквер і не вельми переконливий напад на американське посольство. Також я брав участь у зустрічах і мітингах у Кембриджі й Лондоні. Однак це відбувалося в Англії — зараз поясню, що це означає.
Я був у Кембриджі на демонстрації проти Деніса Плі, міністра оборони від керівної Лейбористської партії: у той період лейбористи, принаймні загалом, підтримували війну Ліндона Джонсона. Після кембриджської лекції Гілі їхав у своїй машині на південь по Трампінґтон-стріт. Поруч бігло багато студентів, серед них і я. Ми підстрибували і кричали, а мій приятель Пітер Келлнер[21] навіть вистрибнув на авто й гамселив по даху. Машині, звісно, вдалося втекти, а ми опинилися у протилежному кінці вулиці, майже не встигаючи на вечерю в коледж. Тож ми побігли назад до середмістя. Поруч зі мною опинився один із полісменів, покликаних наглядати за демонстрацією. І поки ми бігли, він повернувся до мене й запитав: «Як вам демонстрація, сер?». А я, не вбачаючи в цьому питанні нічого дивного чи абсурдного, повернувся до нього й сказав: «Здається, дуже непогано вийшло, правда?». Далі кожен побіг своєю дорогою. Так революцій не роблять.
Навесні 1968 року я таки поїхав до Парижа, і там мене — як усіх — змело хвилею. Однак завдяки решткам свого соціалістично-марксистського формування я інстинктивно не довіряв поширеному у Франції уявленню, ніби студенти тепер можуть бути революційним — а навіть головним революційним — класом. І хоч як мене вражали страйки на «Рено» та інші тогорічні захоплення підприємств і установ, я не міг цілком поділяти захват Дані Кон-Бендітом і гаслом «Під бруківкою пляж!».
Тієї осені різницю між лівою політичною боротьбою і просто собі студентським активізмом для мене вперше увиразнив історик Ерік Гобсбавм. У 1968 році я був секретарем Історичного товариства Кінґс-коледжу; чимало років до того Ерік теж обіймав цю посаду. У багатьох важливих аспектах він був справжнім, відданим представником Кінґс: цей коледж, де він навчався в 1930-х і викладав до середини 1950-х, у деяких життєвих сферах означав для нього не менше, ніж Комуністична партія, з якою Гобсбавма асоціюють значно сильніше. Він приїхав у Кінґс і виголосив вишукану політичну проповідь, де непрямо висміяв тогочасну революційну молодь і перевернув знану Марксову одинадцяту тезу про Фоєрбаха: насправді інколи річ не так у тому, щоб змінити світ, як у тому, щоб його зрозуміти.
20
Рудольф Марґоліус (1913–1952) — чеський економіст, заступник міністра зовнішньої торгівлі Чехословаччини в 1949–1952 роках, безпідставно засуджений до смертної кари на «Процесі Сланського» («Процесі про антидержавну змову на чолі з Рудольфом Сванським»).
21
Пітер Келлнер (нар. 1946) — англійський журналіст, навчався в Кінґс-коледжі водночас із Т. Джадтом.