Це зачепило за живе: мене завжди приваблював Маркс-аналітик, політичний коментатор, а не революційний провісник. Якби мене попросили порадити студентові один есей, щоб оцінити талант Маркса і водночас ухопити головне послання, думаю, це було б «Вісімнадцяте брюмера», а за ним, може, «Класова боротьба» і «Громадянська війна у Франції». Незважаючи на слабкі місця його ширших теоретизувань, Маркс був геніальним полемістом. Тому дискусії 1960-х років між прибічниками «молодого» і «старого» Маркса, філософа відчуження і теоретика політекономії, здебільшого лишали мене незворушним. Для мене Маркс завжди й насамперед був оглядачем політичних подій і соціальної дійсності.
Почнімо з давніших політичних марксистів — теоретиків, партійників і партійниць межі ХІХ-ХХ століть. Ці люди читали Маркса й одні одних, усі разом плекали щиру надію здобути владу шляхом революції, загального страйку чи, може, навіть (хоча це була суперечлива позиція) виборів. То був період Другого Інтернаціоналу, 1889–1917 роки, тобто приблизно від смерті Маркса (1883) до Ленінової революції. Ці люди інтелектуально належали до еліти, часто мали університетську освіту, володіли філософською мовою свого часу. Загалом вони були доволі впевненими в політичній діяльності, не лише в сенсі простого переконання, що час на їхньому боці, а й у думці, що вони розуміють порядок речей. Крім того, вони були розгнівані й уміли пояснити свій гнів — на відміну від, скажімо, інтелектуалів нашого часу, які зазвичай або розгнівані, або зрозумілі, а те і те — рідко.
Чітко окреслене політичне покоління і чіткий обрис політичних партій. Згадаймо, як виглядала лондонська Соціал-демократична федерація на чолі з Генрі Гайндманом; злет соціал-демократів у Німеччині під проводом Вільгельма Лібкнехта, Авґуста Бебеля, Карла Каутського та Едуарда Бернштайна; головування Жана Жореса у французькій партії; не забудьмо й італійців, голландців, бельгійців, поляків і, звісно, росіян.
Звідки вони взялися? То було перше справді пострелігійне покоління. Відступімо покоління назад — і опинимось у вирі дискусій довкола Дарвінової теорії, християнського соціалізму та релігійного відродження доби пізнього романтизму. Чимало з цих людей, за їхніми ж словами, дозрівали як політики й мислителі у світлі ясної заграви того, що Ніцше назвав би смертю Бога. Річ не тільки в тому, що вони не вірують; для них питання віри вже не є найважливішим. Як євреї після емансипації, французькі католики-антиклерикали чи номінальні протестанти — соціал-демократи Північної Європи, вони послуговуються давнішими, чіткими, суто моральними категоріями, у яких критикують соціальну несправедливість. Думаю, неможливо пояснити одержимість матеріалізмом, як-от у Георгія Плеханова і росіян або в Жореса і французьких лівих, якщо не розглядати цю когорту як покоління, що затято намагалося мислити про суспільство як про набір секулярних проблем.
Якщо в політиці й було якесь трансцендентне міркування, то не про сенс суспільства, а про його цілі. Ледь помітний, але визначальний зсув. Ми чітко його побачимо, якщо звернемося до англійського лібералізму. Ліберальний відступ від віри, зрозуміло, почався в добу Просвітництва, коли віра перестає бути фундаментальною складовою в осмисленні людського призначення. Але є ще друга стадія, дуже важлива в Англії (і Франції): занепад власне релігійної віри у третій чверті XIX століття. Нові ліберали, народжені в такому середовищі, визнавали, що їхній світ — це світ без віри, світ без основи. Тож вони намагалися зіперти його на нові філософські способи мислення. В одному з аспектів про це пише Ніцше: люди потребують реалістичних основ для моральної дії, однак не мають їх, бо не можуть зійтися на тому, якими ці основи мусять бути. Їм бракує фундаменту для цих основ — Бог помер, — але так вони взагалі не мають основ для дії.
Кейнс у «Моїх ранніх переконаннях» пише, як захоплювався кембриджським філософом Джорджем Едвардом Муром. Гадаю, можна сказати, що Мур — це Ніцше, якби той народився в Англії. Бога немає, усі етичні питання не є засадничо необхідними, а втім треба придумати правила й дотримуватися їх, хай навіть вони тільки для еліти. Тож ця еліта сама собі затверджує правила власної поведінки, а потім обґрунтовує для цілого світу, чому ці правила треба виконувати. В Англії з цього вийшла вибіркова адаптація утилітаристської етики за Джоном Стюартом Міллем: ми будемо дотримуватися кантіанських етичних імперативів, але решті людства доведеться обійтись утилітаристськими підставами їх дотримання, бо такий буде наш дар світові.