Інтелектуали, які зробили внесок у східноєвропейські революції 1989 року, як-от Адам Міхнік і Вацлав Гавел, переймалися життям у правді. Що це означає? Чимала частина цієї книжки як історії інтелектуалів і політик присвячена відмінності між великими істинами, вірою у великі справи та кінцеві цілі, що нібито час до часу вимагають брехні й жертвоприношень, — і малими правдами, тобто фактами, які можливо встановити. Прикладом великої істини може бути впевненість у прийдешній революції, як у деяких марксистів, або позірний національний інтерес, як у французького уряду щодо справи Дрейфуса чи в адміністрації Буша під час війни в Іраку. Та навіть якщо ми виберемо малі правди, як це зробив Золя щодо справи Дрейфуса і як це зробив Тоні під час війни в Іраку, все одно немає певності, у чому саме полягає правда.
Інтелектуальний виклик XXI століття може звучати так: підтримувати правду як таку, водночас приймаючи розмаїття її форм і засад. Арґументація на користь соціальної демократії, яку Тоні виклав наприкінці книжки, ілюструє, як це могло би бути. Тоні народився одразу після катастрофи, спричиненої націонал-соціалізмом, і пережив поступову дискредитацію марксизму. Його доросле життя припало на низку спроб відродити лібералізм, жодна з яких не дістала загального схвалення. Серед руїн континенту і його ідей соціальна демократія вціліла як концепція і була втілена як проект. Протягом Тоніного життя соціальну демократію будували, а потім іноді демонтовували. Його арґументацію за її відбудову оперто на низку різних доказів, які звертаються до різних спостережень про різного штибу правди. Найсильніший арґумент, користуючись улюбленим висловом Ісаї Берліна, полягає у тому, що соціальна демократія уможливлює гідне життя.
Деякі з цих різного штибу правд снують по сторінках нашої книжки. Скажімо, правда історика — не те саме, що правда есеїста. Історик може й мусить знати про момент минулого більше, ніж есеїст спроможний знати про сьогоднішні події. Есеїст значно серйозніше, ніж історик, зобов’язаний зважати на упередження своєї доби, а отже, перебільшувати для переконливості. Правда щирості відрізняється від правди чесності. Бути щирим — означає жити так, як хотів би, щоб жили інші; бути чесним — означає визнати, що це неможливо. Подібно правда милосердя відрізняється від правди критики. Щоб збудити найкраще в собі та інших, потрібні обидві ці правди, але їх не вдасться практикувати одночасно. Звести будь-яку з названих пар до якоїсь засадничої правди — а тим паче їх усі до якоїсь остаточної форми істини — неможливо. Це плюралізм: не синонім, а радше антонім релятивізму. Плюралізм приймає моральну дійсність різних видів правди, але відкидає думку, буцім їх можна помістити на одну шкалу, виміряти єдиною мірою.
Є одна істина, яка шукає нас, а не навпаки; одна істина, яка не має пари: усі ми скінченні. Інші істини обертаються довкола неї, як зірки довкола чорної діри — світліші, новіші, легші. Ця остаточна істина допомогла мені надати книжці остаточної форми. Наша книжка не могла з’явитися без певного зусилля в певний час — зусилля, що з мого боку було просто дружнім жестом, а з боку Тоні — величезним фізичним звершенням. Але ця книжка не про напругу сил. Це книжка про життя розуму й життя з розумом.
Прага, 5 липня 2010 року
1. Тривання імені: єврейський допитливець
Про моє дитинство можна міркувати з двох перспектив. З одного боку, то було цілком звичайне, дещо самотнє, дуже традиційне для нижчого середнього класу лондонське дитинство 1950-х. З іншого боку, то був екзотичний, своєрідний, а отже, привілейований вияв історії середини XX століття, якою вона була для євреїв — іммігрантів із Центрально-Східної Європи.
Моє повне ім’я — Тоні Роберт Джадт. Роберт — англійська родзинка, рішення моєї матері Стелли, тож почну з неї. Материн батько Соломон Дудаков виріс у Санкт-Петербурзі, столиці Російської імперії. Я пам’ятаю його (він помер, коли мені було вісім) кремезним російським воякою-бороданем, кимось середнім між борцем і рабином. Фактично він був кравцем, хоча це ремесло, мабуть, опанував у війську. Материна мати Джанет Ґрінберґ була румунською єврейкою з Молдови; про її родину пліткували, буцім десь там не обійшлося без непристойних зв’язків із ромами. Вона, безперечно, виглядала на циганську ворожку, яка щойно зійшла з воза: тендітна, бешкетна, трохи несамовита. Оскільки з їхнього регіону Румунії походило багато родин з однаковим прізвищем — і деякі напевно прибули з одного міста й були родичами, — мої сини часто спекулюють не цілком виключеним, однак малоймовірним твердженням, ніби ми — родичі великого єврейського боксера Генка Ґрінберґа.