Выбрать главу

Сили полишали мене. Поворушити головою було так само складно, як пересунути набитий кругляками мішок. Я втрачав глузд і бачив усе в якомусь міазматичному тумані.

Я втратив надію. Тепер я сам був птахом. Я намагався звільнити свої холодні крильця від землі. Напруживши кінцівки, я приєднався до пташиної зграї. Поклавшись на різкий порив свіжого вітру, що повертав до життя, я злетів навпростець до сонцевого проміння, що натягнулося над небокраєм, наче випнута тятива, і крилаті друзі підтримали моє радісне каркання.

Ольга знайшла мене посеред скуйовдженої зграї круків. Я мало не замерз до смерті, а голову глибоко подзьобали птахи. Жінка швиденько викопала мене.

За кілька днів я одужав. Ольга сказала, що холодна земля витягнула з мене хворобу. Сказала, що моровицю відніс геть натовп привидів, які, перекинувшись воронами, спробували мою кров, аби переконатися, що я — один із них. Саме тому вони не видзьобали мені очей.

Минуло кілька тижнів. Моровиця згасла, і на численних свіжих могилах виросла нова трава, трава, якої не можна було торкатися, адже її, безумовно, отруїли жертви пошесті.

Одного сонячного ранку Ольгу покликали на берег річки. Селяни витягли з води велетенського сома з довгими вусами, що жорстко стирчали з його морди. Це була могутня на вигляд величезна риба, одна з найбільших, які доводилося бачити в цих місцях. Витягаючи її, один рибалка розрізав собі сіткою жилу. Поки Ольга накладала джгут, щоб зупинити струменисту кров, інші чоловіки потрошили рибу й усім на радість дістали непошкоджений плавальний міхур.

Несподівано, саме тієї миті, коли я розслабився і нічого не підозрював, якийсь товстун підняв мене в повітря і гукнув щось іншим чоловікам. Натовп заплескав, і мене швидко почали передавати з рук у руки. Перш ніж я зрозумів, що вони роблять, плавальний міхур кинули в воду, а мене жбурнули на нього. Міхур трохи занурився. Хтось підштовхнув його ногою. Мене понесло на середину ріки; я гарячково обхопив свою плавучу кулю руками й ногами, раз за разом пірнаючи в холодну коричнювату воду, лементуючи й благаючи про помилування.

Однак течія відносила мене далі. Люди бігали берегом і махали мені руками. Хтось кидав каміння, і воно хлюпало поруч зі мною. Одна каменюка мало не влучила в міхур. Бистрина винесла мене на середину. Обидва береги здавалися недосяжними. Натовп зник за горбочком.

Свіжий вітерець, якого я не помічав на березі, брижив воду. Я плавно ковзав за течією. Кілька разів міхур мало не потонув під невеличкими хвильками, але виринав і повільно й велично плив далі. Потім я несподівано потрапив у вир. Раз по раз міхур кружляв, віддаляючись і вертаючись на те саме місце.

Я спробував розкачати його і витягнути з виру рухами власного тіла. Я помирав від самої лише думки, що так може продовжуватися цілу ніч. Знав, що варто міхурові тріснути, і я зразу ж втоплюся. Плавати я не вмів.

Сонце повільно сідало. Щоразу, коли міхур повертався, світло засліплювало мене і яскраві відблиски танцювали на мерехтливій поверхні води. Холоднішало, і здіймався вітер. Його новий порив посунув міхур і виштовхнув його з виру.

Я опинився за кілометри від Ольжиного села. Течія несла мене до берега, прихованого густим затінком. Я вже міг розрізнити болота, високі хиткі купки очерету, заховані гнізда сонних качок. Пухир повільно рухався серед розкиданих пучків трави. Шелестіли довті чашечки лілій. Усюди ширяли водні мушки. Раптом очеретина простромила міхур. Я дістав ногами до грузького дна.

Навколо панував цілковитий спокій. Я чув віддалені голоси тварин чи людей десь у заростях вільшини на вологих болотах. Судома скрутила моє тіло навпіл, повиступали сироти. Уважно прислухався, але навколо було тихо.

3

Виявивши, що залишився абсолютно один, я налякався. Але пам’ятав дві речі, які, за Ольжиними словами, було необхідно знати, щоб вижити без сторонньої допомоги. По-перше, потрібно розумітися на рослинах і тваринах, знати, які трави отруйні, а які лікарські. Другою було володіння вогнем, або своєю власною «кометою». Оволодіти першою було складно — це вимагало неабиякого досвіду. Друга складалася зі звичайної однолітрової бляшанки від консерв, відкритої з одного боку і з купою невеличких дірочок у стінках. Майже метрова дротяна петля чіплялася нагорі бляшанки замість ручки, і можна було розкручувати посудину, як ласо чи церковне кадило.

Така маленька портативна грубка могла слугувати постійним джерелом тепла і крихітною кухнею. Її слід було наповнити всім доступним паливом і завжди підтримувати хоча б кілька іскорок на дні. Енергійно розкручуючи бляшанку, ти наганяв крізь дірочки повітря, як робить коваль своїми міхами, а відцентрова сила утримувала паливо всередині. Розсудливий вибір палива і відповідний гойдний рух дозволяли виробити необхідне для різних цілей тепло, а постійне підкидання палива не давало «кометі» згаснути. Наприклад, для печеної картоплі, ріпи чи риби потрібен повільний вогонь від торфу і вогкого листя, а щоб засмажити щойно вбиту пташку, знадобиться веселе багаття з сухих гілочок і сіна. Зібрані з пташиних гнізд свіжі яєчка найкраще варити, підпаливши картоплиння.