— Ні, брате Ґабріелю, неправдивих свідчень не буде. Я знайду докази, які мені потрібні. — Я підступив до нього ближче. — Майте на увазі. Ви зараз під дуже серйозною підозрою.
— Я невинний.
На мить я подивився йому в обличчя, а тоді відступив.
— Не хочу зараз вас арештовувати, але поки що ви не можете покидати територію монастиря. Якщо ви спробуєте втекти, це буде трактовано як визнання провини. Ви розумієте?
— Я не втечу.
— Будьте готові поговорити зі мною, хоч коли я вас попрошу. Ходімо, Марку.
Я встав і пішов геть, залишивши брата Ґабріеля з купою книг. Біля церкви вдарив рукою по кам’яному порталу.
— Я думав, що впіймав його.
— Ви все ще вважаєте його винним?
— Не знаю. Я думав, що якщо звинувачу його, а він виявиться винним, то зізнається. Але, — я похитав головою, — він щось приховує, я знаю. Він назвав мене просторікуватим адвокатом, і, можливо, так і є, але якщо двадцять років у судах мене чогось навчили, так це бачити, коли людина щось приховує. Ходімо.
— Куди тепер?
— До пральні. Перевіримо його історію і заодно познайомимося з цим Люком.
Пральня містилася у великій прибудові поряд із маслоробнею. З вентиляційних решіток виходила пара, і я бачив, як служки заходили й виходили звідти з кошиками для одягу. Я відчинив важкі дерев’яні двері й ступив досередини. Марк зачинив їх за собою.
Там було тепло і погано освітлено. Спочатку я побачив лише велику, викладену кам’яними плитами кімнату, де були розставлені кошики і відра. Тоді Марк сказав: «Ісусе!», і я побачив їх.
У кімнаті було повно собак, дюжина великих вівчарок, які тинялися подвір’ям у день нашого приїзду, перед тим, як зійшов сніг. У кімнаті смерділо їхньою сечею. Усі вони повільно підвелися, і двоє з гарчанням ступили вперед, настовбурчивши шерсть на загривках і вискаливши жовті зуби. Марк повільно оголив свій меч, і я міцно схопив ціпок.
Я почув шум за внутрішніми дверима і подумав було закричати, але я виріс на фермі й знав, що це тільки сполошить собак і змусить їх стрибнути. Тож стиснув зуби; звідси ми не вийшли б неушкодженими. Я схопився за Марка вільною рукою. Спочатку він пережив жах у ставку; а тепер ось це.
Почувся скрип, ми обернулися і побачили, як внутрішні двері відчинилися і з’явився брат Г’ю із мискою тельбухів у пухких руках. Від здивування він широко розтулив рот. Ми розпачливо витріщилися на нього, а він отямився і покликав собак.
— Бруте, Августе! До мене! Негайно!
Брат Г’ю кинув шматки тельбухів на плитку. Собаки поглядали то на них, то на нас, а тоді один за одним скрадливо підійшли до їжі. Вожак ще кілька секунд гарчав, але врешті обернувся і приєднався до решти. Я вдихнув, здригнувшись. Брат Г’ю наполегливо помахав нам рукою.
— Сюди, сер, благаю вас. Зараз же, поки вони їдять.
Обійшовши навколо заслинених тварин, ми пішли за ним у внутрішню кімнату. Він зачинив і замкнув двері на засувку. Ми опинилися в пральні, заповненій парою. Під наглядом двох монахів, служки в поті чола працювали над котлами з одягом, що кипіли на вогнищі, або вичавлювали габіти і спіднє в пресах. Вони зацікавлено дивилися на нас, як ми знімаємо важкі плащі. Я почав рясно пітніти, і так само Марк. Він схопився за край столу і глибоко вдихнув. Марк був блідий, і я боявся, що він знепритомніє, та за мить на його обличчі з’явився рум’янець. Мої ноги хиталися, коли я обернувся до брата Г’ю, який стояв, схвильовано підстрибуючи і заламуючи руки.
— О, шановний комісаре, дякую Ісусу, що я прийшов саме вчасно.
Він уклонився, згадуючи ім’я нашого Господа, і всі решта також.
— Ми вдячні вам, брате. Але цих собак там не повинно бути, вони можуть когось убити.
— Але, сер, вони всіх нас знають; з вашого дозволу, у монастирі рідко бувають незнайомці. Абат наказав їх тут тримати, доки не зійде сніг.
Я витер піт із чола.
— Дуже добре, брате Чамберлейне. Ви відповідальні за пральню?
— Так. Чим можу вам зарадити? Абат сказав, що ми мусимо допомагати вам, чим зможемо. Я чув, хтось утопився у ставку.
Його почервонілі очі горіли цікавістю.
— Про все це розповідатиме пріор. Я прийшов запитати вас, сер. Чи є тут стіл?
Він повів нас у куток, якнайдалі від інших. Я попросив Марка викласти габіт брата Ґабріеля і вказав на значок.
— Брат Ґабріель повідомив, що кілька тижнів тому в нього зник габіт. Пригадуєте?
Зізнаюся, я сподівався почути відмову, але він негайно кивнув.
— Так, сер. Ми все перерили, шукаючи його. Скарбник злиться, якщо речі пропадають, тому я веду книгу. — Він зник у клубах пари, а тоді повернувся з товстою книгою. — Бачите, сер, ось запис про його надходження, а це — записка про його втрату.