Я придивився до дати. Три дні до вбивства Синґлтона.
— Де його знайшли, мілорде? — запитав він.
— Це не має значення. Хто міг би його вкрасти?
— Удень ми завжди тут працюємо, сер. Пральня замикається на ніч, але…
— Ну?
— Ключі загубилися. Мій помічник може бути… ну, трохи недбалим, скажу так. — Він нервово всміхнувся, провівши рукою по жировику на обличчі. — Брате Люку, ходи сюди!
Ми з Марком перезирнулися, коли до нас підійшов високий, міцної статури монах років під тридцять. У нього було руде волосся, грубі риси обличчя, на якому відображалася похмурість.
— Так, брате?
— Ти загубив два комплекти ключів, відколи був зі мною, чи не так, Люку?
— Вони випадають з кишені, — похмуро відповів він.
— Випадають, якщо ви недбалий, — погодився я. — Коли ви останній раз губили ключ?
— Це було влітку.
— А до того? Як довго ви вже працюєте в пральні?
— Чотири роки, сер. Іншого разу було кілька років тому.
— Дякую, брате Г’ю. Я хотів би поговорити з братом Люком наодинці. Куди ми можемо піти?
Очі брата Люка стурбовано забігали, коли камергер із розчарованим виглядом повів нас до передпокою, де сушився одяг. Я суворо дивився на молодого монаха.
— Ви знаєте, що знайшли в рибному ставку?
— Кажуть, мертве тіло, сер.
— Жіноче тіло. Ми думаємо, що тіло дівчини, на ім’я Орфан Стоунґарден. Нам казали, що раніше ви її домагалися.
Його очі розширилися з жаху, а потім раптом він опустився на коліна на підлогу, схопивши товстими червоними пальцями край моєї мантії.
— Я цього не робив, сер. Тільки жартував із нею, більше нічого! І я був не один! Вона була розпутницею, вона мене спокушала! Відпустіть мене! Подивіться на мене!
Він підвів очі, усе ще стоячи на колінах, очі широко розплющені. Я нахилився вперед.
— Мені потрібна правда. Ваше життя на кону. Вона спокушала вас чи ви до неї чіплялися?
— Вона… вона була жінкою, сер. Сам її вигляд був спокусою! Її образ переслідував мене, я завжди думав про неї. Сатана поставив її на моєму шляху, щоб спокусити мене, але я висповідався, покаявся!
— Мене не цікавить ваше покаяння. Ви чіплялися до неї навіть після того, як вас застеріг абат, чи не так? Братові Ґаю довелося поскаржитися вдруге!
— Комісаре, після того я нічого не робив! Абат попередив, що вижене мене! Клянуся кров’ю Ісуса, після того я дав їй спокій! Його святою кров’ю!
— Абат не передав цю справу до рук пріора?
— Ні, пріор…
— Ну що? Що, хлопче?
— Він… він був винен у тому ж, і скарбник теж.
— Так. Ще хтось? Хто зробив життя дівчини таким нещасним і наблизив її кончину?
— Не знаю, сер. Клянуся, клянусь, я не підходив до лазарету після попередження абата. Діво Маріє…
— Діва Марія! — пирхнув я. — Сумніваюся, що вона була б у безпеці біля таких, як ти, навіть якби повернулася на землю. Геть звідси, забирайся!
Я люто глянув йому вслід, коли він підхопився і побіг у пральню.
— Ви налякали його до мозку костей, — сказав Марк із сардонічною посмішкою.
— З такими боягузами легко давати раду.
— Пріор і скарбник, еге ж? Глянь, там є двері, можемо вийти туди й оминути цих собак.
Ми повернулися на подвір’я. Протистояння із собаками спало мені на думку. Я почувався виснаженим, і настала моя черга на мить притулитися до стіни. Якийсь гомін змусив мене озирнутися.
— Божа смерть, що тут відбувається?
Люди зупинялися і спостерігали за процесією, яка прямувала до воріт. Двоє монахів тримали статую святого Доната в римських шатах, зі складеними на грудях руками і з благочестивим виразом обличчя. Слідом ішов високий і худий брат Джуд зі шкіряною сумкою в руках. А останній — скарбник Едвіг, у зимовому плащі поверх габіту і рукавицях. Вони підійшли до приміщення під вартівнею, де стояв Баґґе, готовий відчинити ворота.
— День милостині, — сказав Марк.
Коли ми підійшли до воріт, Баґґе відчинив їх. Натовп стояв надворі й дивився на статую, яку двоє служок підняли собі на плечі. Брат Джуд узяв свою сумку і гукнув до них.
— Дивіться! Образ нашого захисника, пресвятого і канонізованого Доната, мученика від поган! В ім’я його великої доброти дається ця милостиня. Моліться до нього про відпущення ваших гріхів!
Ми протиснулися крізь глядачів. На снігу товпилися сорок чи п’ятдесят дорослих — старі вдови, жебраки і каліки, дехто одягнений тільки в лахміття і посинілий від холоду. Навколо огрядної постаті добродійки Стамп зібралася окрема група блідих дітей. Сморід від натовпу, навіть у цей холодний день, був жахливий. Море нещасних, що приволочилися за милю від міста, вклонилися і перехрестилися, почувши слова монаха. Він раптово зупинився, коли я з’явився поруч.