— Що ви робите? — різко запитав я.
— Просто… просто роздаю милостиню, сер…
— Ви просите цих бідних душ уклонятися цьому шматку дерева.
Брат Едвіг метнувся вперед.
— Тільки як п-пам’ять про милосердя святого, комісаре.
— Він закликав їх молитися статуї! Я почув його! Заберіть це, негайно!
Монахи опустили статую і поспіхом її винесли. Брат Джуд, дуже приголомшений, дав знак, щоб кошики винесли вперед. Дехто з містян широко всміхався.
Роздавач милостині знову покликав схвильованим голосом.
— Підходьте за милостинею і їжею.
— Ніякої штовханини, — вигукнув Баґґе, коли один за одним наближалися знедолені.
Кожному давали крихітний срібний фартинг, найменшу монету королівства, і щось із кошиків. То були яблука, буханці хліба, тонко нарізана шинка. Брат Едвіг стояв поруч зі мною.
— Зі святим ми не мали на думці нічого п-поганого, сер. Це давня церемонія, ми забули її значення. Ми це в-виправимо.
— Давно вартувало б.
— М-ми щомісяця роздаємо милостиню. Це записано в монастирському статуті. М-м’ясо, в іншому випадку ці л-люди його не бачили б.
— З усіма вашими доходами, на мою думку, ви могли б більше витратити на благодійність.
Обличчя брата Едвіга потемніло від раптової злості.
— І лорд Кромвель забрав би всі наші гроші для своїх дружків! Хіба це благодійність?
Він відрубав слова без найменшого заїкання, потім обернувся і швидко пішов геть. Натовп роздивлявся мене зацікавлено, коли монахи роздавали харчі, а сумка з пожертвуванням подзвонювала, повільно спорожняючись.
Я зітхнув. Мій гнів через це видовище витягнув на поверхню найкраще в мені, тепер усі знатимуть, що тут є уповноважений короля. Я почувався вкрай виснаженим після свого спалаху, але підійшов до того місця, де біля дороги стояла добродійка Стамп із дітьми, чекаючи, коли дорослі закінчать. Вона вклонилася, присівши.
— Доброго ранку, сер.
— На хвилинку, добродійко, якщо ваша ласка. Пройдімо сюди.
Ми відійшли якнайдалі від дітей. Вона уважно роздивлялася мене.
— Хочу, щоб ви глянули на ось це. Скажіть мені, чи впізнаєте.
Ставши спиною до натовпу, я дістав срібний ланцюжок, який зняв із шиї трупа. Вона вхопила його з вигуком.
— Святий Христофоре! Я дала його Орфан, коли вона сюди прийшла! Сер, ви знайшли її…? — вона замовкла, побачивши мій вираз обличчя.
— Мені жаль, господине, — сказав я м’яко. — Його знайшли на тілі, яке сьогодні вранці витягнули з рибного ставка.
Я чекав на сльози, але стара тільки стиснула руки в кулаки.
— Як вона померла?
— Їй зламали шию. Мені шкода.
— Ви знайшли, хто це зробив? Хто це був?
Її голос урвався, зійшов на тонкий вереск. Діти стурбовано озиралися.
— Не тут, мадам. Прошу. Поки що ми цього не розголошуємо. Я знайду, хто це скоїв, клянуся вам.
— Помстіться за неї, в ім’я Бога, помстіться за неї.
Голос добродійки Стамп затремтів, і тоді вона тихенько заплакала. Я ніжно взяв її за плече.
— Ще нічого не кажіть. Я повідомлю вас через суддю Копінґера. Дивіться, з дорослими закінчили. Спробуйте зібратися.
Останню милостиню для дорослих роздали, і черга людей уже прямувала дорогою до міста, чорні обірвані постаті, наче ворони, на білому снігу. Добродійка Стамп швидко кивнула мені, глибоко вдихнула і підвела дітей. Я повернувся через ворота туди, де чекав Марк. Я боявся, що вона знову зламається, але голос наглядачки був рівним, коли вона закликала дітей зробити крок уперед. Брат Едвіг зник.
Розділ двадцять другий
Я тихо увійшов до темної церкви, обережно зачинивши за собою великі двері. За хресною перегородкою мерехтіли свічки, і було чути голоси монахів, які співали псалом. Служили вечірню.
Після зустрічі з добродійкою Стамп я сказав Марку піти й передати абату моє прохання подбати, щоби брат Ґабріель не виходив із монастиря, а також почистити могилу Синґлтона. Окрім того, наказав осушити завтра ставок. Марк не горів бажанням віддавати накази абату Фабіану, але я сказав йому, що якщо він хоче вибитися в люди, йому доведеться звикнути мати справу з високопосадовцями. Він пішов, більше не кинувши ні слова, знову із зарозумілим виглядом.