Я залишився в нашій кімнаті; мені потрібен був час на самоті, щоб подумати. Коли надворі почало сутеніти, я сів перед каміном. Виснажений, ледь стримувався, щоб не заснути перед теплом полін, що потріскували. Я встав і бризнув водою на обличчя.
Підтвердження пральника, що габіт Ґабріеля вкрали, стало великим розчаруванням, бо я думав, що вже схопив винуватця. Я все ще був переконаний, що він щось приховує. Пригадалися слова Марка, і це, безперечно, було правдою: Ґабріель не мав у собі нічого від жорстокого дикуна, яким має бути наш убивця. Дикун, подумав я. Де раніше чув це слово? І згадав. Так добродійка Стамп описала пріора Мортимуса.
Задзвонили дзвони; монахи тепер будуть на службі впродовж години. Принаймні, подумав я, це дасть змогу зробити те, що зробив Синґлтон, і мені теж треба було зробити це раніше: дослідити рахівничу контору, доки брат Едвіг відсутній. Незважаючи на виснаження і тягар тривоги, я зрозумів, що почуваюся краще, голова стала менш млява. Я випив ще одну порцію настою брата Ґая.
Я тихо пройшов тьмяним нефом, невидимий для тих, хто співав за хресною перегородкою. Моє око впало на одну з орнаментованих прогалин у кам’яній кладці, створених для того, щоб парафіянам привідкривався спокусливий вигляд на таємницю меси, яка виконується з іншого боку.
Брат Ґабріель диригував хором, повністю занурений у музику. Я не міг не захоплюватися майстерністю, з якою він керував монахами, що співали псалми: їхні голоси в повній гармонії здіймалися й опускалися, а очі слідкували за його вправними руками і служебними книгами на пюпітрах. Був присутній абат, у світлі свічок його обличчя здавалося похмурим. Я пригадав його останній розпачливий шепіт: «Розгін». Серед монахів побачив Ґая і, на моє здивування, Джерома, його білий картузіанський габіт виділявся на тлі чорних бенедиктинських. Мабуть, його випускають з кімнати на служби. Поки я дивився, брат Ґай нахилився і перегорнув сторінку для покаліченого картузіанця. Він усміхнувся, а брат Джером кивнув із подякою. Мені здалося, що лікар із його суворістю і відданістю був одним із небагатьох у Скарнсі, кого сприймав Джером. Отже, вони все-таки друзі? Я такого не подумав би, коли побачив Ґая, який перев’язує рани Джеромові. Мій погляд перейшов на пріора Мортимуса, і я побачив, що він не співає, а пильно дивиться поперед себе. Я пригадав, яким нажаханим від був, а також розгніваним, коли побачив труп дівчини. Брат Едвіг натомість жваво співав, стоячи між братом Ательстаном та іншим своїм помічником, старим чоловіком.
— Хто з них? — прошепотів я собі під ніс. — Хто з них? Боже, покеруй моїм немічним мозком. — Я не відчув натхнення у відповідь. Іноді в ті розпачливі дні здавалося, що Бог не чує моїх молитов. — Прошу Тебе, нехай більше не буде смертей, — помолився я, потім мовчки встав і вийшов із церкви.
Двір монастиря був безлюдний, коли я вставив ключ із позначкою «Скарбниця» в замок рахівничої контори. Зсередини потягнуло вологим холодом, я затремтів і міцніше загорнувся в плащ. Усе було, як раніше: столи, полиці з бухгалтерськими книгами вздовж стін, скриня біля дальньої стіни. На столі була залишена запалена свічка, і я пішов із нею до скрині. Вибравши інший ключ, відімкнув її.
Усередині скриня була поділена на секції, наповнені мішечками, кожний із биркою, що позначала номінали монет, який він містив, і сумою. Я вийняв мішечки з золотими монетами; ангели, напівангели і ноблі. Навмання відкривши кілька мішечків, порахував монети, перевіряючи позначену суму. Усе збігалося, і сума, записана в скрині, збігалася з тим, що зазначено в рахунках. Я зачинив скриню. Тут така ж велика сума, як і в будь-якій рахівничій конторі в Англії, ще й у надійному сховку, бо в монастир було важче потрапити і пограбувати його, ніж у купецьку комірку.
Я взяв свічку і відчинив двері на сходи. На мить зупинився нагорі. Рахівнича контора була трохи вищою за інші будівлі, і при денному світлі з вікна відкривався краєвид через монастир на рибний ставок, а за ним — на болото. Мені було цікаво, чи рука Розкаяного Розбійника лежить там, у ставку; завтра я це знатиму.
Я відімкнув двері до приватного кабінету скарбника. Поставивши свічку на його стіл, почав переглядати кілька бухгалтерських книг, складених навколо стін кімнати без вікон, від якої міг з’являтися страх замкнутого простору. Це були звичайні рахунки, що велися роками. Охайний письмовий стіл, папір і пір’я викладені з геометричною правильністю. Брат Едвіг здавався людиною, що одержима порядком і точністю.
У письмовому столі були дві глибокі шухляди. Я міняв ключ за ключем, доки не знайшов того, що їх відімкнув. У першій шухляді лежало кілька латинських книжок, які я витягнув: «Summa Contra Gentiles»[9] і «Summa Theologiae»[10] Томи Аквінського.