— Коли іспанський король обдурив його, пообіцявши підтримку, а потім покинув?
Він кивнув.
— І все робилося заради с-слави і завоювання. Я бачив, як армії бешкетували у Франції, і п-провів дитинство, розглядаючи мертвих солдатів, викладених рядами в таборі, сер, їхні трупи, що зеленіли, полонених, повішених біля в-воріт. Я був присутній під час облоги Теруана.
— Війна — жахлива річ, — погодився я.
— Хоча багато хто каже, що благородна. — Він бадьоро кивнув. — І завжди священники ходили поміж пораненими, утішаючи, намагаючись виправити те, що людина розірвала на ш-шматки. Тоді я вирішив стати монахом, поставивши свої вміння р-рахувати на службу Церкві. — Він знову всміхнувся, і цього разу усмішка була наповнена життям, хоч і крива. — Люди кажуть, що я скупий, чи не так?
Я знизав плечима.
— Для мене кожна монета, що йде в скарбницю Церкви, відвойована для Бога в грішного світу. Ви можете це зрозуміти? Вона йде на фінансування молитви і милосердя. Якби не те, що ми їм даємо, б-бідні не мали б нічого. Ми мусимо давати милостиню з огляду на нашу віру.
— А для королів це вибір, якого вони можуть не робити?
— Саме так. І плата, яку ми отримуємо за служби за померлих, сер. Це добра справа в Божих очах, вона допомагає померлим у чистилищі та винагороджує тих, хто дає.
— Знову чистилище. Ви в нього вірите?
Він бадьоро кивнув.
— Це реальне місце, сер, ми нехтуємо його, ризикуючи зазнати багатьох страждань. І хіба немає сенсу в тому, що Бог зважує наші заслуги й гріхи і підбиває наш баланс, так як я підбиваю свої рахунки?
— Тож Бог — великий рахівник?
Він кивнув.
— Найбільший з усіх. Чистилище реальне; воно лежить під нашими ногами, там, де ми стоїмо. Хіба ви не чули про великі вулкани в Італії, де вогонь чистилища вивергається на землю?
— Ви його боїтеся?
Він повільно кивнув.
— Я вірю, що ми всі маємо його боятися. — Він зробив паузу, збираючи думки докупи й уважно роздивляючись мене. — Вибачте, але Десять догматів не заперечують чистилища.
— Справді не заперечують. Те, що ви сказали, цілком допустиме. І звучить цікаво. Та хіба ви щойно не натякали на те, що король може не діяти відповідально як голова Церкви?
— Я сказав вам, сер, що г-говорив про королів загалом, і сказав Церква, а не Папа. Попри всю повагу до вас, м-мої погляди не є єретичними.
— Гаразд. Скажіть мені, з вашим досвідом в армії, чи вмієте ви орудувати мечем?
— Таким, яким убили комісара?
Я здивовано підвів брови.
— Я здогадався, як це сталося, коли, повернувшись із маєтку, почув, який вигляд мало тіло. Замолоду я бачив достатньо обезголовлених чоловіків. Але відрікся від того світу, щойно досяг зрілого віку. Тоді я побачив більш ніж достатньо крові.
— Життя монаха має свої недоліки, чи не так? Обітниця безшлюбності, наприклад. Це, напевно, важко.
Його самовладання похитнулося.
— Щ-що ви маєте на увазі?
— Тепер, окрім смерті комісара, я мушу розслідувати смерть юної дівчини. — Я сказав йому, чиє тіло знайшли у ставку. — Ваше ім’я назвали, серед інших, як людини, яка поводилася з нею непристойно.
Він сів за стіл, схиливши голову, щоб я не бачив його обличчя.
— Целібат — це важко, — тихо сказав він. — Н-не думайте, що я насолоджуюся бажаннями, які мене охоплюють, як деякі. Ненавиджу ці диявольські пристрасті. Вони руйнують будівлю святого життя, яке зводиться вкрай нелегко. Так, сер, я б-бажав дівчину. Так-к, я людина боязка: щоразу, коли вона говорила мені грубі слова, я відходив. Проте повертався. Здавалося, вона спокушала мене так само, як жадоба слави спокушає людей до війни.
— Вона спокушала вас?
— Не могло бути інакше. Вона була жінкою, а для чого жінки на землі, як не для того, щоб спокушати чоловіків? — він глибоко вдихнув. — В-вона вбила себе?
— Ні. Їй зламали шию.
Він похитав головою.
— Її н-не слід було сюди впускати. Жінки — це знаряддя Диявола.
— Брате Едвігу, — тихо сказав я. — Ви можете назвати себе боязким, але думаю, що ви тут, мабуть, найтвердіша людина. А тепер я покину вас, продовжуйте зі своїми рахунками.
Я стояв на сходовому майданчику, збираючи докупи думки. Тепер був упевнений, що Ґабріель — убивця і вбив у пориві пристрасті. Але якщо книга, яку я знайшов, була тією самою, яку знайшов Синґлтон, тоді брат Едвіг мав чіткий мотив для вбивства мого попередника. Та Синґлтона вбили в пориві, і я не бачив у скарбника жодної пристрасті, окрім потягу до лічби і грошей, хоча він майже напевно був шахраєм. І тієї ночі його не було в Скарнсі.