Ми проминули могилу Синґлтона, яка все ще була яскраво-коричневою на тлі сніжної білизни. Еліс поводилася так само відсторонено і була неговірка, як і Марк. Мене знову розлютила ця мовчазна зухвалість, і я задумався, чи це була тактика, про яку вони домовилися між собою, чи це вийшло в кожного само собою. Але правда, що способи виразити невдоволення можновладцям обмежені.
Доки ми пробиралися через сад, де сьогодні на деревах каркала зграя зголоднілих ворон, я намагався почати розмову. Тож запитав, як вона провела дитинство, граючись біля болота.
— У сусідньому з нашим будинку жили двоє маленьких хлопчиків. Брати Ноель і Джеймс. Ми бавилися разом. Їхні родичі впродовж багатьох поколінь були рибалками; вони знали всі стежки через болото, усі орієнтири, які тримають вас на твердій землі. Їхній батько був контрабандистом, а також рибалкою. Зараз вони всі мертві, їхній човен затонув під час сильного шторму п’ять років тому.
— Мені шкода.
— Така доля рибалок. — Вона обернулася до мене, іскра пожвавлення з’явилася в її голосі. — Якщо люди везуть оброблене сукно до Франції, а привозять звідти вино, то лише тому, що вони бідні.
— Я не збираюся нікого переслідувати, Еліс. Мені просто цікаво, чи можна в такий спосіб вивезти деякі приховані доходи або, можливо, втрачену реліквію.
Ми зупинилися неподалік рибного ставка. Трохи осторонь деякі служки під наглядом монаха працювали біля маленького шлюзу в струмку, і я побачив, що рівень води в ставку вже знизився.
— Брат Ґай розповів мені про ту бідолашну дівчину, — сказала Еліс, щільніше кутаючись у пальто. — Він сказав, що вона працювала тут до мене.
— Так, це правда. Але в бідолашної не було друзів, окрім Саймона Велплея. У вас є люди, які можуть захистити.
Я побачив тривогу в її очах і заспокійливо всміхнувся.
— Ходімо до воріт. Я маю ключ.
Ми пройшли через ворота, і я знову зупинився, дивлячись на білий простір болота, річку вдалині та невеличкий пагорб зі зруйнованими будівлями на півдорозі від неї.
— Я мало не впав, коли прийшов сюди вперше, — зауважив я. — Ви впевнені, що існує безпечний шлях? Не розумію, як можна розгледіти орієнтири, коли все вкрито снігом.
Вона кивнула.
— Бачите отой високий очерет? Завданням є знайти ті, що треба, і триматися від них на безпечній відстані. Тут не все болото, є твердіші ділянки, і візерунки очерету є їхніми дороговказами. — Вона зійшла зі стежки і випробувала ґрунт. — Подекуди буде замерзла скоринка; мусите стежити, щоб не провалитися.
— Знаю. Я зробив це минулого разу. — Я завагався на березі, нервово всміхаючись. — У ваших руках життя королівського комісара.
— Я буду уважною, сер.
Вона кілька разів пройшлася туди-сюди по стежці, вирішуючи, де нам переходити, а потім, наказавши мені йти саме її слідами, ступила на болото.
Вона йшла повільно й рівномірно, часто зупиняючись, щоб зорієнтуватися. Визнаю, що спочатку моє серце калатало. Я озирнувся, усвідомлюючи, що ми дедалі більше віддаляємося від стіни монастиря, що не буде змоги допомогти, якщо хтось упаде. Однак Еліс трималася впевнено. Іноді, коли я ступав у її сліди, ґрунт був твердим, іншого разу масляниста чорна вода заповнювала западини. Хоча ми рухалися повільно, я здивувався, коли, піднявши голову, побачив, що ми вже майже біля пагорба, руїни повалених каменів лише за п’ятдесят ярдів від нас. Еліс зупинилася.
— Нам потрібно піднятися на пагорб, потім інша стежка поведе нас униз, до річки. Проте з того боку небезпечніше.
— Ну принаймні виберемося на пагорб.
За кілька хвилин ми ступили на тверду землю. Пагорб здіймався тільки на кілька футів над рівнем болота, але звідти відкривався краєвид і на монастир, і на річку, тиху та сіру. Вдалині виднілося море, і пронизливий вітерець доносив солонуватий присмак.
— Отже, контрабандисти переносять свою контрабанду оцим шляхом?
— Так, сер. Кілька років тому митники з містечка Рай переслідували там контрабандистів, та заблукали. Двоє чоловіків утопилися за кілька секунд, зникли без сліду.
Я простежив за її поглядом на білий простір і затремтів, потім озирнувся на пагорб. Він був менший, ніж я очікував, зруйновані будівлі були трохи більші за купи каменю. Одна, хоч і без даху, збереглася краще за інших, і я побачив залишки багаття, голу ділянку снігу, вкриту попелом.
— Люди були тут зовсім недавно, — сказав я, розгортаючи попіл.