— Тепер мені тут страшно перебувати. Навіть Марк боїться.
— Так. І я також.
— Сер, брат Ґай сказав, що в ставку знайшли ще деякі речі, окрім тіла дівчини. Чи можу я запитати, що саме?
— Тільки габіт, який не дає підказки, на яку я сподівався, і меч. Тепер осушую ставок, щоб подивитися, чи є там ще щось.
— Меч?
— Так. Думаю, той, яким убили комісара Синґлтона. На ньому було клеймо майстра, якого можна відстежити, але для цього мені потрібно поїхати до Лондона.
— Не їдьте, сер, будь ласка, — сказала вона з раптовим хвилюванням. — Не покидайте нас. Сер, я прошу вибачення, якщо була зухвалою з вами, але, будь ласка, не їдьте. Лише ваша присутність тут забезпечує мій захист.
— Мені здається, ви перебільшуєте мої сили, — похмуро відповів я. — Я не зміг врятувати Саймона Велплея. І не знаю, як можна добратися до Лондона по цьому снігу, не витративши на дорогу тиждень, а в мене немає стільки часу.
Обличчя Еліс виражало полегшення. Я наважився нахилитися і поплескати її по руці.
— Мене зворушує, що ви так довіряєте мені.
Вона відвела руку, але всміхнулася.
— Можливо, ви занадто мало вірите в себе, сер. Можливо, за інших обставин, без Марка… — вона не закінчила речення, скромно опустивши голову.
Зізнаюся, моє серце закалатало. Ми хвилину мовчки постояли на пагорбі.
— Думаю, нам варто повернутися назад, — сказав я, — а не намагатися дійти до річки. Я чекаю на повідомлення від судді. Еліс, я щось зроблю для вас, обіцяю. І… дякую за ваші слова.
— І вам дякую за вашу допомогу.
Вона швидко всміхнулася, потім розвернулася і повела мене назад до болота. Зворотний шлях був легший; нам доводилося тільки ступати в прокладені раніше сліди. Йдучи за Еліс, я не зводив погляду з її шиї і один раз ледь не простягнув руку й не торкнувся її. Я подумав, що не лише монахи корчать із себе дурників і можуть легко перетворитися на лицемірів.
Мені стало якось незручно, і ми мало говорили на зворотному шляху. Але принаймні тиша була теплішою, ніж на початку дороги. У передпокої лазарету Еліс залишила мене, сказавши, що в неї багато справ. Брат Ґай перев’язував ногу товстому монаху. Він підвів очі.
— Ви повернулись? Змерзли?
— Змерз. Еліс дуже допомогла, я вдячний їй за підтримку.
— Як вам спалося?
— Значно краще завдяки вашій добрій настоянці.
— Ви бачили Марка?
— Кілька хвилин тому я проходив повз нього. Він пішов у вашу кімнату. Приймайте настій ще кілька днів, — крикнув він мені вслід, коли я вийшов із передпокою, намагаючись вирішити, чи варто розповідати Марку про розмову з Еліс.
Я дійшов до нашої кімнати і відчинив двері.
— Марку, я виходив… — я замовк, роздивляючись навколо.
У кімнаті нікого не було. А потім почувся голос немов із порожнечі.
— Сер. Допоможіть мені!
Розділ двадцять четвертий
— Допоможіть!
У приглушеному голосі Марка чулася нотка паніки, який, на мій збентежений розум, неначе долинав із порожнього простору. Потім я помітив, що трохи відсунута шафа. Зазирнувши за неї, я побачив двері в обшитій панелями стіні, і насилу відтягнув шафу.
— Марку! Ти там?
— Мене закрили! Відчиніть двері, сер! Швидше, він може повернутися!
Я повернув ручку, стару та іржаву. Почулося клацання, і двері відчинилися, випустивши сире повітря. З темряви вилетів Марк, запорошений і розпатланий. Якусь мить я дивився у темряву, тоді знову на нього.
— Боже тіло, що сталося? Хто може повернутися?
Він кілька разів глибоко вдихнув.
— Я зачинив за собою двері, коли зайшов, а потім зрозумів, що їх неможливо відчинити зсередини. І потрапив у пастку. Там є вічко; раніше хтось шпигував за нами. Через вічко я бачив, як ви прийшли, і тому крикнув.
— Розкажи, що сталося, з самого початку.
Принаймні, подумав я, шок вивів його із хандри. Він сів на ліжко.
— Після того як ви пішли, я поговорив із пріором Мортимусом про очищення ставка. Вони його зараз спускають.
— Так, я це бачив.
— Я повернувся сюди по калоші. Поки взувався, знову почув звуки. — Він сміливо глянув на мене. — Я знав, що мав рацію.
— Твій слух гостріший за твій розум, щоб отак замкнутися. Продовжуй.
— Здавалося, що звук завжди долинав із-за шафи. Я вирішив відсунути її, щоб подивитися, що позаду, і знайшов ці двері. Я зайшов досередини зі свічкою. Там є прохід, і я хотів з’ясувати, куди він веде. Тож зачинив за собою двері, щоб ніхто не зайшов, але тієї миті протяг загасив свічку, і я опинився в темряві. Тоді натиснув плечем на двері, та вони не піддавались. — Він почервонів. — Це мене пригнітило. Я не мав зі собою меча. Але без свічки міг побачити цятку світла — там є вічко, прорізане в панелях. — Він указав на крихітну дірку в стіні. — Я підвівся й оглянув її: з внутрішнього боку вона була схожа на дірку від цвяха.