Він нічого не казав, лиш уважно дивився на мене.
— Дозвольте мені розкрити вам ще одну справу, скажімо, низку припущень, і ви зможете виправити мене, якщо я помилятимусь. Це буде справедливо?
— Не знаю, що це за хитрість.
— Без хитрощів, обіцяю. Дозвольте мені почати зі зборів братії кілька місяців тому. Пріор Мортимус згадав про темницю старих монахів і прохід, що веде від лазарету до кухонних приміщень.
— Так… так, я пригадую.
Тепер він дихав трохи швидше, кліпав частіше.
— Більше про неї ніколи не говорили, але, думаю, у вас виникла одна ідея. Думаю, ви пішли до бібліотеки, де, як ви знаєте, можна знайти всі старі плани монастиря. Я бачив їх, коли ви показували мені бібліотеку. Пам’ятаю, тоді ви, здається, хвилювалися, щоб я їх не зауважив.
Думаю, брате, ви знайшли прохід; думаю, ви туди зайшли і просвердлили шпарину в стіні того приміщення, що зараз є нашою кімнатою. Кухарчук сказав, що ви тинялися біля кухні, там, де, як тепер мені відомо, є вхід у коридор.
Він облизав сухі губи.
— Ви мені не заперечуєте, брате.
— Я… я нічого про це не знаю.
— Ні? Деколи вранці Марк чув шарудіння, і я глузував з нього, кажучи, що то миші. Однак сьогодні він оглядав нашу кімнату і знайшов двері та вічко. Мені було цікаво, хто там був, я навіть підозрював лікаря, але потім дещо знайшов на підлозі, під вічком. Щось блискуче. І зрозумів, що чоловік, який спостерігав за нами, не шпигував. У нього була інша мета.
Брат Ґабріель випустив стогін, який, здавалося, вирвався з глибини його єства. Він провис, як маріонетка з перерізаними ниточками.
— Ви любите молодих чоловіків, брате Ґабріелю. Це, мабуть, поглинуло вас до кінця, якщо ви так намагалися спостерігати, як одягається вранці Марк Поер.
Брат Ґабріель похитнувся, і я подумав, що він упаде. Брат приклав руку до стіни, щоб утримати рівновагу. Коли він подивився на мене, його обличчя було спершу мертвотно-блідим, а потім почервоніло від пекучого рум’янцю.
— Це правда, — прошепотів він. — Ісусе, прости мені.
— Божа смерть, яка ж це була дивна подорож через ту жалюгідну стару темницю, з членом, що розбухав у темряві.
— Будь ласка… будь ласка. — Він підняв руку. — Не кажіть йому, не кажіть хлопцеві.
Я ступив крок ближче.
— Тоді розкажіть мені все, що приховуєте. Цей прохід — таємний шлях до кухні, де вбили мого попередника.
— Я ніколи не хотів бути таким, — прошипів він із раптовою пристрастю. — Чоловіча краса заполонила мене віддавна, відколи я вперше побачив образ святого Себастьяна в нашій церкві. Мій погляд був прикутий до нього, як в інших хлопців — до грудей статуї святої Агати. Але вони могли повернутися до нормального шлюбу. Я залишився наодинці… з цим. Тому прийшов сюди, щоб уникнути спокуси.
— У монастир? — запитав я недовірливо.
— Так.
Він засміявся, тріснутий істеричний звук.
— Сьогодні здорові молоді люди не стають монахами, або мало хто з них. Здебільшого це такі бідолашні створіння, як Саймон, які не можуть впоратися з життям у цьому світі. Я не жадав Саймона, не кажучи вже про старого Александра. Я грішив з іншими чоловіками, та за останні роки лише кілька разів, і жодного разу — після візитації. За допомогою молитви, праці, я отямився. Але потім приходять відвідувачі, наглядачі з наших земель у графстві, посланці, й іноді бачу… я бачу гарного хлопця, який запалює мене, тоді ледве усвідомлюю, що роблю.
— І зазвичай відвідувачів поселяють у нашій кімнаті.
Він схилив голову.
— Коли пріор згадав про прохід, я задумався, чи може він вести за кімнату для відвідувачів. Ви маєте рацію, я подивився на плани. Допоможи мені, Боже! Я вирізав вічко, щоб бачити їх нагими. — Він знову глянув на Марка, цього разу з пригніченим, злим виразом. — Тоді приїхали ви, з ним. Я мусив його бачити, він такий чудесний, він ніби апогей… моїх пошуків. Пошуків ідеалу. — Він почав говорити швидко, майже ковтаючи слова. — Я ходив у коридор, коли здогадувався, що ви піднімаєтесь. Господи, прости, я був там учора й того дня, коли ховали бідолашного Саймона. Сьогодні вранці знову пішов, не міг стриматися. Ох, на кого я перетворився? Чи може людина бути більш приниженою перед Богом?
Він стиснув кулак і підніс його до рота, кусаючи руку, доки не з’явилися краплі крові. Мені спало на думку, що він також спостерігав, як я одягаюся, бачив зігнуту спину, від якої Марк завжди тактовно відводив погляд. Думка була не з приємних. Я нахилився вперед.
— Слухайте мене, брате. Я ще нічого не сказав Марку. Але ви розкажете мені все, що знаєте про тутешні смерті, розкажете мені все, що приховували.