— Хіба ви не носили такі оздоби замолоду?
— Тоді не було моди на такі речі. Можливо, раз чи двічі. — На думку мені спала фраза з Біблії. Я процитував її з легким сумом. — «Коли я був дитиною, думав як дитина, міркував як дитина. Коли ж я став мужем, покинув те, що дитяче»[3]. Ну, мушу йти до своєї кімнати, маю багато що прочитати.
Я силувано припіднявся, і Марк підскочив, щоб допомогти мені встати.
— Я дам собі раду, — роздратовано сказав я, сіпнувшись, коли спину пронизав різкий біль. — Розбуди мене вдосвіта. Попроси Джоан приготувати ситний сніданок.
Я взяв свічку і піднявся сходами. Попереду чекали складніші головоломки, ніж малюнки на ґудзиках, і я потребував будь-якої допомоги, яку могло б дати вивчення доброго англійського друкованого слова.
Розділ третій
Наступного ранку ми виїхали на світанку; другого листопада, у День всіх померлих. Після вечірнього читання я добре виспався і виїхав у кращому гуморі; мене охопило душевне піднесення. Колись я був учнем монахів; згодом став ворогом усього, що вони обстоювали. А тепер мені доведеться заглибитись у гущу їхніх таємниць і корупції.
Я вмовляв і підштовхував сонного Марка впродовж сніданку, і нарешті ми вийшли на вулицю. За ніч погода змінилася: здійнявся сухий пронизливий вітер зі сходу, заморозивши багнисті колії на дорозі. На очі навернулися сльози, коли ми вирушили в дорогу, закутані в найтепліші хутра, надягнувши товсті рукавиці, піднявши каптурі плащів для верхової їзди і низько опустивши їх на обличчя. На поясі я повісив кинджал, який зазвичай носив лише як прикрасу, але сьогодні вранці нагострив на кухонному бруску. У Марка був свій меч, двофутове лезо з лондонської сталі, гостре, як бритва, придбане на його власні заощадження для уроків фехтування.
Марк сплів долоні люлькою, щоб допомогти мені вибратися на Канцлера, бо самотужки я не міг піднятися в сідло. Він вискочив на Рудоногого, свого міцного чалого коня, і ми вирушили в дорогу, навантажені дорожніми торбами з одягом і моїми паперами. Марк усе ще був напівсонним. Він зсунув каптур і почав пригладжувати своє нечесане волосся, смикаючись від вітру, що знову куйовдив його.
— Клянуся сином Божим, холодно.
— Ти забагато просидів у теплих кабінетах, розніжився, — сказав я. — Мусиш загартуватися.
— Думаєте, випаде сніг, сер?
— Сподіваюсь, що ні. Сніг може затримати нас на багато днів.
Ми проїхали містом, яке щойно прокидалося, і ступили на Лондонський міст.
Глянувши вниз по течії, повз грізний масив Тауера, я побачив великого океанського карака, пришвартованого біля Собачого острова, його важкий ніс і високі щогли розпливалися там, де сіра річка зустрічалася з сірим небом. Я вказав Маркові на судно.
— Цікаво, звідки воно прибуло.
— Сьогодні люди мандрують у країни, про які наші батьки навіть не мріяли.
— І повертаються з дивовижами. — Я подумав про чудного птаха. — Нові дивовижі та, можливо, нові хитрощі.
Ми переїхали через міст. На другому кінці, біля пірсів, лежав розбитий череп. Обдзьобаний дочиста птахами, він упав зі своєї жердини, розлетівшись на шматки, які лежатимуть там, доки мисливці за сувенірами або відьми, що шукають амулети, не підберуть їх. Свята Варвара в кабінеті Кромвеля, а тепер ця реліквія земного правосуддя. Я з тривогою подумав про прикмети, а тоді дорікнув собі за забобонність.
Дорога, що вела на південь від Лондона, була доволі доброю і проходила через поля, які годували столицю, тепер бурі й спустілі. Небо було спокійне й молочно-біле, стояла погода. Опівдні ми зупинилися біля Елтема пообідати, а потім швидко перетнули Північні схили, і перед нами, аж до туманного горизонту, простягнувся старезний ліс Вілду — поміж голими кронами дерев виднілися вкраплення ялин і сосен.
Дорога звузилася, тепер вона йшла між крутими лісистими схилами, густо всипана опалим листям, невеликі стежки відбігали до віддалених селищ. Повз нас проїхав лише один випадковий возій. Надвечір ми добралися до маленького торгового містечка Тонбрідж і повернули на південь. Ми були насторожі, остерігаючись грабіжників, та все, що побачили, — це стадо оленів, які паслися вздовж догори. Коли ми повернули за ріг, дурні створіння видерлися на схил і зникли в лісі.
Западали сутінки, коли з-за дерев почувся церковний дзвін. Зробивши ще один поворот, ми опинилися на єдиній вуличці села, убогому поселенні з хатами під соломою, але з красивою норманською церквою, а поруч із нею — заїздом. Усі вікна церкви були заставлені свічками, крізь вітражі пробивалося яскраве сяйво. Дзвін дзвонив безперестанку.