Розділ двадцять шостий
Я наказав, щоб четверо старійшин, які ще зосталися живими, прийшли до церкви. Абат Фабіан, пріор Мортимус, брат Едвіг і брат Ґай стояли зі мною і Марком у нефі, поки служки розтягували купу каміння з тіла Ґабріеля. Як не дивно, я був спроможний витримати це жахливе видовище, приголомшений і заціпенілий. Я спостерігав за реакцією монахів: Брат Ґай і пріор Мортимус стояли незворушно, брат Едвіг кривився з огиди, абат Фабіан відвернувся і його знудило.
Я наказав їм супроводжувати мене до маленького кабінету Ґабріеля, де на підлозі лежали стоси книг для переписування, а розбита статуя Богородиці все ще сумно прихилялася до стіни. І запитав їх, де були монахи годину тому, коли падав камінь.
— По всій дільниці, — відповів пріор Мортимус. — Це час для відпочинку. Мало хто вийшов би на вулицю за такої погоди, більшість сидить у своїх келіях.
— Джером? З ним усе гаразд?
— Замкнений у келії відучора.
— І вас четверо. Де ви були?
Брат Ґай сказав, що був сам в аптеці; пріор Мортимус сидів в особистому кабінеті, також на самоті. Брат Едвіг сказав мені, що два його помічники підтвердять, що він перебував у рахівничій конторі, а абат Фабіан давав розпорядження своєму управителю. Я сидів, дивлячись на них; навіть тим, хто мав алібі, не можна було довіряти, адже тих, хто їм служив, можна переконати або змусити погрозами збрехати. Те саме стосувалося б будь-якого алібі, яке монахи забезпечували один одному. Я міг би опитати кожного окремого служку і монаха в цьому монастирі, але скільки часу це забере і куди це мене приведе? І раптом відчув себе безпорадним.
— Отож Ґабріель вас урятував? — порушив мовчанку пріор Мортимус.
— Так, урятував.
— Чому? — запитав він. — З усією повагою, сер, чому він віддав своє життя за вас?
— Можливо, це не так уже й дивно. Думаю, брата Ґабріеля змусили повірити, що його життя нічого не варте.
Я пильно глянув на пріора.
— Отже, сподіваюся, що його вчинок тепер допоможе йому на Божому суді. Він мав багато гріхів, які порушували рівновагу.
— Можливо, це не такі великі гріхи в очах Бога.
Почувся невпевнений стук у двері, і з’явилося перелякане лице монаха.
— Перепрошую, принесли лист для комісара від судді Копінґера. Посильний каже, що це терміново.
— Дуже добре. Джентльмени, залишайтеся поки що тут. Марку, ходімо зі мною.
Крокуючи церквою, ми побачили, що тіло Ґабріеля вже винесли; двоє служок мили кам’яні плити; від гарячої води піднімалася пара, поки вони відшкрябували кров. Коли ми відчинили двері, на нас дивилося море облич, монахи і служки тривожно перешіптувались. Сірі хмаринки випускалися з пів сотні ротів. Я побачив брата Ательстана, його очі сяяли цікавістю, і брата Септимуса, який розгублено роздивлявся навколо, заламуючи руки. Побачивши нас, брат Джуд закликав натовп звільнити дорогу. Ми пройшли крізь них на чолі з монахом, який привіз нас. Біля вартівні стояв Баґґе з листом у руках, його гострі маленькі очі випромінювали зацікавлення.
— Посильний сказав, що це вкрай терміново, комісаре, вибачте, що перервали ваші збори. Чи правда, що брат Ґабріель загинув у церкві від нещасного випадку?
— Ні, брате Баґґе, це не був нещасний випадок. Він загинув, рятуючи моє життя від убивці.
Я взяв листа і пішов геть, зупинившись у центрі двору. Там, якнайдалі від високих стін, почувався безпечніше.
— За годину новина розлетиться по всій дільниці, — сказав Марк.
— Добре. Час таємничості закінчився.
Я розламав печатку і прочитав єдиний аркуш. І стурбовано закусив губу.
— Копінґер почав свої розслідування. Він наказав серу Едварду і ще одному місцевому землевласнику, згаданому в тій книзі, навідатися до нього. Надійшли повідомлення, що вони відрізані від своїх маєтків через сніг, але якщо гонець зможе доїхати, вони зможуть виїхати, тож він знову покличе їх. Пахне тактикою зволікання. Тим людям є що приховувати.
— Ви могли б зараз виступити проти брата Едвіга.
— Я не хочу, щоб цей слизький вугор говорив, що все це лише здогадки і припущення. Хочу надати йому вагомі докази. Проте не отримаю їх ні завтра, ні післязавтра — не з такою швидкістю. — Я згорнув листа. — Марку, хто міг знати, що ми збираємося сьогодні вранці до церкви? Я сказав тобі біля ставка. Пам’ятаєш, я казав, що ми мусимо піти до церкви.
— Пріор Мортимус був там, але він ішов геть.
— Мабуть, у нього так само гострі вуха, як у тебе. Річ у тому, що ніхто більше не знав, що ми йдемо. А якщо припустити, що хтось таки підійшов туди, щоб підстерегти мене?