— Я вже говорив раніше, що обов’язки монаха в цьому житті явно відрізняються від обов’язків простої жінки. — Він кинув на мене холодний погляд. — Один із цих обов’язків — не бути збоченцем.
— Радий, що ви не суддя в короля, брате пріоре.
Він повів мене сходами до нефу і через інші двері, куди довгі гвинтові сходи вели на рівень даху. Це був важкий підйом, і я задихався, коли ми вийшли на вузький дерев’яний прохід, що вів до інших дверей. З незаскленого вікна відкривався запаморочливий краєвид на дільницю і поза її межі: білі поля і ліс з одного боку і сіре море — з іншого. Мабуть, це була найвища точка на багато миль. Морозний вітер жалібно скиглив, куйовдячи наше волосся.
— Сюди.
Пріор провів мене через двері в порожню кімнату з дерев’яною підлогою, де товсті мотузки дзвонів звисали донизу. Підвівши очі, я побачив угорі тьмяні обриси величезних дзвонів. У центрі кімнати, відділений огорожею, був великий круглий отвір. Я подивився через поручні й знову побачив церковну підлогу; ми були так високо, що люди внизу здавалися мурахами. Далі побачив кошик, який висів на двадцять футів нижче, а всередині нього, під великим накриттям, виднілися контури інструментів і відер. Мотузки вели через отвір у кімнату, де вони були закріплені величезними заклепками, вбитими в стіни.
— Якби не діра, звук дзвонів оглушив би тих, хто працює з дзвоновими мотузками, — зазначив пріор. — Вони мусять затикати вуха.
— Можу собі уявити; дзвони майже оглушують на рівні землі. — Я помітив дерев’яні сходи. — Чи ті ведуть до самої дзвіниці?
— Так, сходами користуються служки, які виходять прибирати і доглядати за ними.
— Ходімо вгору. Після вас.
Сходи вели до іншої кімнати, де поруччя оточувало лише дзвони. Вони справді були величезні, кожен дзвін більший за людину, і прикріплені до даху величезними кільцями. Тут також нічого не було приховано. Я підійшов до дзвонів, стежачи, щоб не стояти надто близько до краю, бо поруччя було низьке. Найближчий дзвін покритий вишуканим металевим орнаментом, на ньому прикріплена велика табличка з написом іноземною мовою.
— Arrancado de la barriga del infiel, año 1059, — прочитав я вголос.
— Узято з черева невірного, — сказав пріор Мортимус.
Я здригнувся, адже не підозрював, що він так близько.
— Комісаре, — сказав пріор, — хочу вас про щось попросити. Ви бачили абата раніше?
— Так.
— Він зламана людина. Він більше не спроможний керувати монастирем. Коли постане питання про його заміну, лорд Кромвель захоче суворого чоловіка, який буде йому відданий. Я знаю, що він підтримує своїх прихильників у монастирях.
Він багатозначно подивився на мене. Я здивовано похитав головою.
— Пріоре Мортимусе, ви справді думаєте, що цьому монастирю буде дозволено існувати далі? Після того, що тут сталося?
Він був вражений.
— Але, безперечно… наше життя тут… не може закінчитися. Немає закону, який змусив би нас здатися. Я знаю, люди кажуть, що монастирі закриють, але цього, звичайно, не можна допустити. — Він похитав головою. — Безперечно, не можна.
Він зробив ще один крок ближче, притиснувши мене до поруччя, його неприємний запах тіла вдарив мені в ніздрі. Моє серце шалено закалатало.
— Пріоре Мортимусе, — сказав я. — Будь ласка, відійдіть.
Він витріщився на мене, а потім відступив.
— Комісаре, — зосереджено сказав він, — я міг би врятувати цей монастир.
— Майбутнє монастиря — це те, що я маю обговорити лише з лордом Кромвелем.
У роті пересохло, на якусь жахливу мить я подумав, що він збирається штовхнути мене.
— Я побачив усе, що мені потрібно. Тут немає нічого схованого. Ходімо спустимося.
Ми сходили мовчки. Я ще ніколи так не радів, знову ступивши на тверду землю.
— Ви зараз від’їжджаєте? — запитав пріор.
— Так. Але Марку Поеру передаю свої повноваження на час моєї відсутності.
— Коли ви говоритимете з лордом Кромвелем, то згадаєте, що я казав, сер? Прошу. Я міг би стати його людиною.
— Я маю багато чого йому сказати, — коротко відповів я. — А тепер мушу йти.
Я розвернувся і швидко пішов до лазарету. Шок від смерті Ґабріеля раптово наздогнав мене; у голові паморочилося, а ноги мало не підкошувалися, доки я йшов через лазарет до нашої кімнати. Марка там не було, однак стояла торба з моїми паперами, їжею в дорогу і змінною сорочкою. Я відсунув її вбік і сів на ліжко, давши волю тремтінню, що сколихнуло мене з ніг до голови. Раптом відчув, що плачу, і вже не стримував ридання. Я плакав за Ґабріелем, за Орфан, за Саймоном, навіть за Синґлтоном. І з жаху, що охопив мене.