Я оголив меч й обережно подав йому. Він нахилився, щоб роздивитися клеймо майстра, кинув на мене здивований погляд, тоді придивився уважніше.
— Де ви його знайшли?
— У монастирському ставку.
Він підійшов до дверей і обережно їх зачинив, перш ніж покласти меч на стіл.
— Ви знаєте, хто його виготовив? — запитав я.
— Ах, так.
— Він живий?
Олднолл похитав головою.
— Півтора року як мертвий.
— Мені потрібно знати все, що ви можете розказати, про цей меч. Для початку, що означають ці літери і символи.
Він глибоко вдихнув.
— Бачите маленький замок, вибитий ось тут? Це означає, що майстер навчався у Толедо, в Іспанії.
Мої очі розширились.
— Отже, власником буде іспанець?
Він похитав головою.
— Не обов’язково. Багато іноземців їдуть вивчати зброярство в Толедо.
— Зокрема й англійці?
— До церковних реформ. Англійців тепер не радо зустрічають в Іспанії. Але раніше — так. Ті, хто навчався в Толедо, зазвичай ставлять мавританську фортецю Алькасар як клеймо на мечі, коли вступають до гільдії. Саме так і вчинив цей чоловік. Це його ініціали.
— Д. С.
— Так. — Він уважно подивився на мене. — Джон Смітон.
— Божа плоть! Родич Марка Смітона, коханця королеви Анни?
— Його батько. Я був із ним знайомий. Саме цей меч він виготовив, щоб вступити до гільдії. Тисяча п’ятсот сьомий, приблизно така дата.
— Я не знав, що батько Смітона виготовляв мечі.
— Він починав як зброяр. До того ж добрий. Але кілька років тому з ним трапився нещасний випадок, він частково втратив два пальці. І йому не вистачало сили в руці для роботи з металом, тому він зайнявся теслярською справою. У нього була невелика майстерня у Вайтчепелі.
— І він помер?
— У нього стався серцевий напад за два дні після страти сина. Пам’ятаю, говорили, що він не мав кому залишити майстерню. Думаю, її закрили. Та в нього мали бути родичі. Цей меч цінний; він був би частиною його спадку.
— Ага, був би. — Я зробив глибокий вдих. — Отже, смерть Синґлтона пов’язана з Марком Смітоном. Звичайно, Джером звідкись це знав. Ось чому він розповів мені цю історію.
— Я вас не розумію, сер.
— Я мушу дізнатися, кому перейшов у спадок цей меч після смерті Джона Смітона.
— Можете сходити до його будинку. Він мешкав над своєю майстернею, як більшість ремісників. Нові власники мали б забрати його у виконавців заповіту.
— Дякую, шановний Олднолле, ви мені дуже допомогли. — Я взяв меч і пристебнув його. — Мушу йти, мені призначена зустріч із лордом Кромвелем.
— Радий, що допоміг вам. І, комісаре Шардлейку, якщо ви зустрінетеся з лордом Кромвелем…
Я здивовано підвів брови. Завжди було те саме: якщо люди знали, що ти відвідуєш Кромвеля, буде прохання про якусь послугу.
— Просто… якщо випаде нагода, попросіть його, чи не міг би він надсилати мені менше паперової роботи? Цього тижня я щовечора працюю допізна, пишучи звіти щодо зброї, але знаю, що вони вже мають цю інформацію.
Я усміхнувся.
— Я зроблю все, що зможу. Однак так заведено в наші часи, важко йти проти течії.
— Закінчиться тим, що ця паперова течія нас утопить, — сказав він із жалем.
Будинок лорда Кромвеля у Степні був імпозантною віллою з червоної цегли, збудованою кілька років тому. Там мешкали не тільки його дружина з сином, а й дюжина малих синів клієнтів, яких він узяв до себе на навчання. Я відвідував його раніше; будинок був схожий на мініатюрний двір зі слугами і вчителями, клерками й постійними відвідувачами. Підійшовши, я побачив натовп обдертих людей, які чекали на вулиці. Старий сліпий чоловік стояв босий на снігу, простягнувши руку, і вигукував: «Подайте, подайте вашою милістю». Я чув, що Кромвель змусив своїх слуг роздавати милостиню з бічних воріт, прагнучи завоювати популярність серед лондонської бідноти. То була сцена, яка неприємно нагадувала день пожертви в монастирі.
Я поставив свого коня в конюшню, і до будинку мене провів управитель, люб’язний чоловік на ім’я Блітман. Він сказав, що лорд Кромвель трохи запізниться, і запропонував мені вина.
— Охоче.
— Скажіть, сер, чи хотіли б ви глянути на леопарда лорда Кромвеля? Йому подобається, коли леопарда показують відвідувачам. Він у клітці на задньому дворі.
— Я чув, що він нещодавно придбав такого звіра. Дякую.
Він повів мене через пожвавлену частину будинку на задній двір. Ніколи в житті я не бачив леопарда, але чув про цих казкових плямистих створінь, які могли бігати швидше від вітру. Щойно Блітман вивів мене з будинку, по-власницьки всміхаючись, як мої ніздрі пронизав сильний сморід, а переді мною здійнялися ґрати металевої клітки, розташованої на площі близько двадцяти квадратних футів. Кам’яна підлога була всіяна шматками м’яса, а великий кіт снував туди-сюди. Він мав поцятковану чорними плямами золотисту шерсть, і все в його худорлявому мускулистому тілі свідчило про дику силу. Коли ми зайшли у двір, звір обернувся і заревів, показавши величезні жовті ікла.