— Ніколи, — відповів я.
— Тоді йдіть. І не підведіть мене цього разу. Пам’ятайте: я можу збудувати бізнес адвоката, але також можу його зруйнувати.
Він знову кинув на мене свій бичачий погляд.
— Я не підведу, мілорде.
Я взяв меч і вийшов.
Розділ двадцять восьмий
Я покинув Вестмінстер у сум’ятті думок. Пригадав прізвища всіх у монастирі, намагаючись знайти можливий зв’язок із родиною Смітонів. Чи міг Джон Смітон познайомитися з братом Ґаєм в Іспанії тридцять років тому? Якби він був підмайстром, тоді він і ключар були б одного віку.
Увесь час, коли я прокручував у голові ці думки, моє серце наповнювалося похмурим, свинцевим почуттям. Я вважав, що Томас Кромвель був неспроможний на нехристиянські вчинки, які йому приписували через падіння Анни Болейн. А тепер він мимохіть визнав, що вони правдиві. І не Кромвель втягнув мене в хибну віру; я зробив це сам.
Кінь повільно пробирався по крижаній колії, та на півдорозі по Фліт-стріт зупинився і стривожено кивнув головою. Трохи попереду, перегородивши дорогу, зібрався натовп. Окинувши їх поглядом, я побачив двох констеблів, які боролися з молодим підмайстром. Він чинив запеклий опір, надривно кричав на своїх викрадачів.
— Ви — сили Вавилону, ви захоплюєте обраних Божих дітей! Але праведний переможе, могутній буде повалений!
Охоронці зв’язали йому руки за спиною і потягнули геть, все ще кóпаючи. Дехто з натовпу свистів йому вслід, інші вигукували слова підтримки.
— Тримайся, брате! Обрані Господом переможуть!
Я почув голос ще одного вершника поруч і, обернувшись, побачив сардонічні риси обличчя Пеппера, колеги-адвоката, якого зустрів того дня, коли вирушив на місію до Скарнсі.
— О, Шардлейк! — приязно гукнув він. — Отже, схопили ще одного палкого євангеліста. Судячи з криків — анабаптиста. Знаєте, вони захопили б усе наше майно!
— Чи тепер відбувається полювання на проповідників-самозванців? Мене знову не було в Лондоні.
— У Лондоні почалися розмови про анабаптистів, король наказав схопити всіх підозрюваних. Спалить кількох, ну і добре. Вони небезпечніші за папістів.
— Тепер ніде не є безпечно.
— Кромвель скористався нагодою, щоб провести тотальну облаву. Головорізи, шахраї, проповідники-самозванці — усі ховаються у своїх собачих норах у цю жахливу погоду, і він їх витягує. У відповідний момент. Пам’ятаєте ту стару жінку з балакучим птахом, яку ми з вами бачили?
— Ага. Здається, було багато років тому.
— Виявилося, ви мали рацію; птах просто повторює завчені слова. До Лондона привезли два судна цих пернатих, у Сіті тільки й мови про них, кожен містянин хоче мати таку істоту. Стареньку звинуватили в шахрайстві, мабуть, її невдовзі відшмагають. Де ви пропадали? Сиділи біля свого вогнища в цей мороз?
— Ні, Пеппере, я був за містом, знову справа лорда Кромвеля.
— Я чув, він уже шукає нову наречену для короля, — сказав він, сподіваючись почути якісь плітки. — Ширяться чутки про шлюб із принцесою з німецьких династій — Гессенської чи Клевської. Це зблизить нас із лютеранами.
— Я нічого не чув. Як уже сказав, я був у від'їзді у справах лорда Кромвеля.
Він глянув на мене заздрісно.
— Він завантажує вас роботою. Як ви думаєте, для мене в нього зайва не знайдеться?
Я криво всміхнувся.
— Так, Пеппере, мабуть, знайдеться.
Удома я переглянув кореспонденцію, читати яку попереднього вечора був надто втомлений. То були листи про судові справи, які я вів; люди нетерпляче очікували відповіді на кілька питань. Був також лист від мого батька. Того року врожай був поганий, ферма принесла мало прибутку, і він думав відвести більше землі під пасовища. Він сподівався, що моя справа процвітає і що Марку добре працюється в Палаті — я нічого не розповідав про його ганьбу. Він додав, що в селі подейкують, що ще більше монастирів буде закрито. Батько Марка сказав, що це було б добре, бо Марк матиме більше роботи.
Я відклав лист і сів, похмуро дивлячись на вогонь. Подумав про Марка Смітона на дибі під тортурами, невинного в жодному злочині. І про Джерома на тій самій дибі. Не дивно, що він ненавидів владу, представником якої я був. Отже, усе, що він говорив, було правдою. Мабуть, він знав про зв’язок між Синґлтоном і Марком Смітоном, інакше навіщо розповідати мені цю історію? І все-таки він поклявся, що ніхто в монастирі не вбивав Синґлтона. Я намагався пригадати його точні слова, але був надто втомлений. Мої думки перервав стукіт у двері, увійшла Джоан.