— Служба за всіх померлих, — зауважив Марк.
— Так, усе село молитиметься в церкві, щоб випросити полегшення померлим у чистилищі.
Ми повільно їхали вулицею, маленькі білоголові дітлахи підозріло визирали з дверей. Дорослих зустрічалося небагато. З відчинених дверей церкви до нас долинали літургійні наспіви.
За тих часів День усіх померлих був одним із найбільших свят у календарі. У кожній церкві парафіяни збиралися, щоб послухати месу і помолитися за рідних і друзів, допомогти їм визволитися з чистилища. Церемонію вже позбавили королівської влади, і невдовзі вона стане забороненою. Дехто казав, що це жорстоко — відбирати в людей розраду поминання. Але, безсумнівно, набагато краще усвідомлювати, що твої рідні, згідно з Божою волею, перебувають у раю або в пеклі, аніж вірити, що вони в чистилищі, — місці, де муки й біль терпітимуть віками.
Ми силувано спішилися біля заїзду і прив’язали коней до огорожі. Будівля — як усі інші, тільки більша; подекуди болото і лоза з тиньком пообсипалися, високий солом’яний дах опускався до вікон першого поверху.
Усередині вогнище горіло в круглій решітці посередині підлоги, як за давніх часів. Стільки диму наповнювало кімнату, скільки й виходило через круглий димар нагорі. Кілька бородатих старожилів, що грали в кості, зацікавлено поглядали на нас із напівмороку. До нас підійшов товстун у фартуху, гострим поглядом оцінивши наші дорогі хутра. Я запитав про нічліг і вечерю, і він запропонував нам одне і друге за шість пенсів. Ледве розбираючи його сильний, гортанний акцент, я зумів збити ціну до чотирьох. Перепитавши дорогу до Скарнсі, замовив теплий ель і сів біля вогнища, тим часом Марк вийшов пригледіти за кіньми.
Я зрадів, коли він повернувся, бо втомився від того, що на мене витріщалася групка старих. Я кивнув їм, але вони відвернулися.
— Які суворі погляди в цієї компанії, — прошепотів Марк.
— Не часто вони бачать мандрівників. І, поза сумнівами, місцеві вірять, що горбані приносять нещастя. Ой, так думає більшість людей. Не раз зауважував, як чоловіки хрестилися, коли я підходив, хоч на мені гарний одяг.
На вечерю нам подали жирну тушковану баранину з міцним елем. Баран, поскаржився Марк, мертвий віддавна. Поки ми їли, до таверни увійшла групка сільських жителів, усі в найкращому одязі; святкова служба вочевидь закінчилася. Вони сиділи разом, перемовляючись серйозними голосами. Час від часу місцеві озиралися на нас, і ми побачили ще більше допитливих поглядів і неприязних облич.
Я зауважив, що трьох чоловіків у далекому кутку селяни неначе також ігнорували. Вони були грубими на вигляд, з пошарпаним одягом і неохайними бородами. Я бачив, як вони розглядають нас; не витріщаючись відкрито, як селяни, а кидаючи косі погляди.
— Бачите цього високого хлопця? — прошепотів Марк.
— Клянуся, що це лахміття з монашої ризи.
Найбільший чоловік, потворний велетень зі зламаним носом, був одягнений в обірваний одяг із товстої чорної шерсті, і я справді побачив на його спині бенедиктинський каптур. Хазяїн, єдиний, хто поводився ввічливо з нами, підійшов, щоб знову наповнити келихи.
— Скажіть мені, — тихо запитав я, — хто ці троє?
Він буркнув.
— Лобурі з монастиря, ліквідованого минулого року. Знаєте, що зараз діється, сер. Король каже, що невеликі монастирі мають розігнати, і монахам дають інші місця, але служок виганяють на вулицю, жебракувати. Оці хлопці тиняються тут останній рік — для них немає роботи. Бачите того худого, йому вже відрізали вуха. Стережіться їх.
Я озирнувся і побачив, що в одного з них, високого худорлявого хлопця зі світлим скуйовдженим волоссям, не було вух, лише дірки зі шрамами навколо, — штраф за фальшування. Безсумнівно, він узявся з якимись місцевими карбувати монети і виготовляти погані підробки із золота.
— Ви їх сюди впускаєте, — сказав я.
Він забурчав.
— Не їхня провина, що їх викинули. Їх та сотень інших.
Тоді, відчувши, що, можливо, сказав забагато, хазяїн поспіхом відійшов.
— Мені здається, саме час іти відпочити, — сказав я, узявши свічку зі столу.
Марк кивнув, ми допили свій ель і попрямували до сходів. Коли ми проходили повз монастирських служок, мій плащ випадково торкнувся одягу велетня.
— Тепер тобі не пощастить, Едвіне, — голосно сказав один із них. — Мусиш торкнутися гнома, щоб повернути собі удачу.
Вони пирснули зі сміху. Я відчув, як Марк обернувся і поклав мою руку на свою.
— Ні, — шепнув я. — Не переймайся. Ходімо нагору!
Я злегка підштовхнув його вгору хиткими дерев’яними сходами до кімнати під солом’яним дахом, де наші торби лежали на низеньких ліжках, а безліч щурів розбіглося, зачувши кроки. Ми сіли й скинули чоботи. Марк був сердитий.