— Щойно принесли лист, сер. Від лорда Кромвеля.
— Дякую, Джоан.
Я взяв у неї товстий лист і покрутив його в руках. Він мав гриф «Цілком таємно».
— Сер, — сказала вона нерішуче. — Чи можу я щось запитати?
— Звичайно.
Я усміхнувся до неї; її пухке обличчя було стурбоване.
— Я думала, сер, чи все з вами гаразд? У вас стурбований вигляд. А шановний Марк, він у безпеці там, на узбережжі?
— Сподіваюся, що так, — сказав я. — Не знаю про його майбутнє, але він не хоче повертатися до Палати розподілу.
Вона кивнула.
— Мене це не дивує.
— Справді, Джоан? Бо мене здивувало.
— Я бачила, що він там був нещасний. Чула, що це погане місце, повне жадібних людей, якщо ви мені вибачите.
— Можливо, це так. Але таких місць є дуже багато. Якщо ми уникатимемо їх і просто сидітимемо біля своїх вогнищ, то всі станемо жебраками, хіба не так?
Вона похитала головою.
— Марк Поер інший, сер.
— Чому інший? Ну ж бо, Джоан, він зачарував вас, як і решту жінок.
— Ні, сер, — сказала вона, вжалена. — Не зачарував. Можливо, бачу його глибше, ніж ви. Він має такий ніжний характер, якого я ніколи не бачила під такою привітною зовнішністю, несправедливість ранить його. Я навіть подумала, що він якось наче прагнув зганьбитися з тією дівчиною, щоб вибратися з Вестмінстера. У нього сильні ідеали, сер, іноді мені здається, що він має їх забагато, аби вижити в цьому жорстокому світі.
Я сумно всміхнувся.
— А я думав, що це в мене високі ідеали. «І полуда знялася з очей моїх».
— Вибачте, сер?
— Нічого, Джоан. Не хвилюйтеся. Я мушу прочитати лист.
— Звичайно, перепрошую.
— Усе гаразд. І, Джоан… дякую вам за турботу.
Зітхнувши, я повернувся до листа. Він містив нотатки Синґлтона і листи до Кромвеля про його успіхи з Марком Смітоном. З цього я зрозумів, що був холоднокровно розроблений план загнати молодого музиканта в пастку, змусивши до лжесвідчення, і вбити його. За словами Синґлтона, твердження, що королева спала з людиною такого низького походження, стало б особливо шокуючим для громадськості, тому було важливо піймати його в тенета. Він насмішкувато називав Смітона дурною істотою, ягням, якого ведуть на забій. У будинку Кромвеля перед очима Марка розбили його лютню об стіну і залишили голим у підвалі на всю ніч, проте довелося катувати, щоб змусити до фальшивого зізнання. Я помолився за його спасіння на небі.
Була записка від Синґлтона про сім’ю хлопця. Його мати померла, жив тільки батько; узагалі не було інших родичів чоловічої статі. У Джона Смітона була старша сестра в якомусь селі, але через сварку він роками не бачився з нею. Синґлтон сказав Кромвелю, що оскільки немає родичів зі зв’язками, це дасть змогу поводитися з хлопцем як їм заманеться, не викликаючи підозр.
Я обережно поклав лист у конверт. Пригадав похорон Синґлтона, побачив в уяві кришку труни, що закривала його обличчя, і тепер зізнаюся, що тоді зрадів. Я попросив привести коня: настав час вирушати до Вайтчепела. Я радо надягнув плащ і знову вийшов за двері, маючи перед собою мету. Це звільнило мене від вируючого хаосу в голові.
Розділ двадцять дев’ятий
Дорога до Вайтчепела виявилася довгою, відстань від Лондонської стіни була чимала; містечко, яке швидко розвивалося, заповнене мазанками бідняків. У нерухоме повітря від сотні вогнищ піднімалися тонкі цівки диму. Тут сувора погода не просто велика незручність; дивлячись на виснажені, голодні обличчя, я думав, що для декого з них витримати цю негоду було понад силу. Їхні криниці, мабуть, замерзли, оскільки бачив, як багато жінок несли повні відра води з річки. Я перевдягнувся в одяг із найдешевшої тканини, бо джентльмени тут не завжди були в безпеці.
Вулиця, де Смітон мав свою кузню, була однією з найкращих, і на ній розташовувалося кілька майстерень. У паперах Синґлтона зазначалося, що він мешкав у двоповерховій будівлі поруч із кузнею, і я знайшов її досить легко. Це вже не була майстерня столяра; віконниці, що закривали вітрину, були прибиті цвяхами і пофарбовані. Я прив’язав кобилу до стовпа і постукав у хиткі дерев’яні двері.
Двері відчинив бідно вдягнений молодий чоловік із розпатланим чорним волоссям, що обрамляло бліде обличчя із запалими щоками. Без особливого зацікавлення він запитав, що мені потрібно, але коли я назвався комісаром із кабінету лорда Кромвеля, відсахнувся, похитавши головою.
— Ми нічого не зробили, сер. Тут немає нічого, що могло б зацікавити лорда Кромвеля.
— Вас ні в чому не звинувачують, — м’яко сказав я. — Я маю кілька запитань, і все. Про останнього власника цього будинку, Джона Смітона. Буде винагорода для тих, хто мені допоможе.