Він усе ще дивився недовірливо, однак запросив мене всередину.
— Вибачайте за мій дім, сер, — пробурмотів він, — але в мене немає роботи.
І справді, кімната, куди він привів мене, була жалюгідна. Очевидно, у недалекому минулому це була майстерня, бо складалася з однієї довгої кімнати з низькою стелею і цегляними стінами, почорнілими від багаторічної кіптяви. За стіл тепер слугував теслярський верстак. Було холодно; у вогнищі горіло кілька кам’яних вуглин, які виділили стільки ж диму, скільки й тепла. Окрім верстака, там стояло лише кілька пошарпаних стільців і лежали солом’яні матраци на підлозі. Біля вогнища сиділо, згорнувшись, троє худих дітей разом із матір’ю, яка няньчила на колінах закашляне немовля. Усі дивилися на мене понуро і байдуже. Кімната була напівтемною, єдине світло падало через маленьке заднє віконце, адже стару вітрину майстерні було забито цвяхами. Тут сильно смерділо димом і сечею, і вся ця сцена оповила мене холодним сумом.
— Ви давно тут мешкаєте? — запитав я чоловіка.
— Півтора року, відколи помер колишній власник. Чоловік, який купив будинок, здає нам цю кімнату. У житловому приміщенні нагорі мешкає ще одна сім’я. Власник — містер Плесід, сер, він живе на вулиці Стренд.
— Ви знаєте сина колишнього власника?
— Так, сер. Марк Смітон, який спав із великою повією.
— Я припускаю, що будинок містеру Плесіду продали спадкоємці Смітона. Ви знаєте, хто вони?
— Спадкоємцем була стара жінка. Коли ми сюди перебралися, тут лежала купка речей майстра Смітона, якийсь одяг, срібна чаша і меч…
— Меч?
— Так, сер. Он там, у куті. — Він показав на куток. — Чоловік від містера Плесіда сказав нам, що сестра Джона Смітона приїде їх забрати. Нам наказали їх не чіпати, бо нас виженуть.
— І ми їх не чіпали, сер, — додала жінка біля вогнища. Її дитина різко закашлялася, і вона пригорнула її. — Тихо, Страху Божий.
Я щосили стримував своє збудження.
— Стара жінка? Вона приїжджала?
— Так, сер, за кілька тижнів. Вона була звідкись із села, у місті здавалася нервовою. Її привіз адвокат.
— Чи пам’ятаєте ви її ім’я, — нетерпляче запитав я, — чи з якої частини країни вона прибула? Можливо, це було місто під назвою Скарнсі?
Він похитав головою.
— Вибачте, сер, я пам’ятаю тільки те, що вона була з якогось села. Маленька повна жінка, років за п’ятдесят, із сивим волоссям. Вона сказала кілька слів. Вони взяли згорток речей і меч і пішли.
— Ви пам’ятаєте ім’я адвоката?
— Ні, сер. Він подав їй меч. Пригадую, як вона пожалілася, що не має сина, якому могла б його подарувати.
— Дуже добре. Я хотів би, щоб ви глянули на мій меч — ні, не лякайтеся, я дістаю його лише для того, щоб показати вам — і сказали, чи може бути він тим, якого забрала та жінка.
Я поклав його на верстак. Чоловік подивився на меч, і підійшла його дружина, далі пригортаючи дитину.
— Схожий на той, — сказала вона. Жінка глянула на мене, примружившись. — Ми справді діставали його з піхов, сер, але щоб глянути, ми нічого з ним не робили. Упізнаю цю золотисту рукоятку і ці знаки.
— Ми сказали, що це чудовий витвір, — додав чоловік. — Хіба ні, Елізабет?
Я заклав зброю в піхви.
— Дякую вам обом, ваша інформація корисна. Мені прикро, що ваша дитина хвора. — Я простягнув руку, щоб доторкнутися до дитини, але жінка підняла долоню.
— Не гладьте її, сер, вона кишить вошами. Вона не перестане кашляти. Це застуда, одне ми вже втратили.
— Тихо, Страху Божий.
— У неї незвичайне ім’я.
— Наш вікарій — ревний прихильник Реформи, сер, він назвав їх усіх. Він сказав, що це тепер допоможе нам у світі — мати дітей з такими іменами. Сюди, діти, вставайте. — Інші троє підвелися на рахітичних ногах, з роздутими від голоду животами, і батько назвав їх, по черзі показуючи пальцем. — Завзяття, Наполегливість, Шанобливість.
Я кивнув.
— Кожен отримає по шість пенсів, а ось вам три шилінги за вашу допомогу.
Я перерахував вміст гаманця. Діти жадібно хапали монети; батько і мати, здавалось, не могли повірити своєму везінню. Охоплений раптовим хвилюванням, я розвернувся, швидко залишив їх, сів на коня і поїхав геть.
Жалюгідна сцена в будинку переслідувала мене, тож повернутися думками до того, що я довідався, стало полегшенням. У цьому не було жодного сенсу. Людина, яка успадкувала меч, єдина людина з сімейним мотивом помсти, — стара жінка? У монастирі не було жодної жінки віком понад п’ятдесят, за винятком двох старих служниць, високих худющих старих карг, які не відповідали опису молодого чоловіка. Єдина людина з такою зовнішністю, з якою я познайомився під час перебування в Скарнсі, була добродійка Стамп. І жодна маленька стара не змогла б завдати того удару. Але папери Синґлтона стверджували, що родичів чоловічої статі не було. Я похитав головою.