— Я сама заплатила за морг, а на надгробок не маю грошей. Я бачила, сер, ви переймаєтеся тим, що з нею зробили, і подумала… шилінг, сер, коштує дешева надгробна плита.
— А дорога?
— Два, сер. Я домовлюся, щоб вам надіслали розписку про отримання.
Я відрахував два шилінги.
— Ця місія зводиться для мене до пожертвувань, — сумно сказав я, — але вона мусить мати гарний надгробок. Проте за меси я не платитиму.
Вона пирхнула.
— Орфан не потрібні меси, я плюю на меси за мертвих. Вона вже спасенна з Богом.
— Ви говорите як реформатор, добродійко.
— Так, сер, і горджуся тим.
— До речі, — недбало додав я, — ви коли-небудь були в Лондоні?
Вона спантеличено глянула на мене.
— Ні, сер. Одного разу я заїхала аж до Вінчелсі.
— Не маєте родичів у Лондоні?
— Усі мої родичі живуть неподалік.
Я кивнув.
— Так я і думав. Не хвилюйтеся, добродійко.
Я відправив її геть і швидко попрощався з Копінґером, який набагато менше виявляв завзяття тепер, коли почув, що я втратив прихильність Кромвеля. Тоді забрав Канцлера в конюха і туманною стежкою поїхав назад до монастиря.
Повільно пробираючись у темряві, я відчув, що стає дедалі тепліше. Канцлер ступав обережно, бо стежка була слизькою від талого снігу. Навколо я чув крапання та дзюрчання талої води, що збігала в болото. Невдовзі я зліз із коня і повів його: думка про те, що Канцлер може заблукати в цьому болоті в темряві була неприємною. Нарешті крізь туман вималювалися монастирський мур і вогні вартівні Баґґе. На мій стук охоронець швидко вийшов із факелом у руках.
— Ви повернулися, сер. У такий вечір, як сьогодні, небезпечно їздити.
— Я мусив поспішати. — Я провів Канцлера через ворота. — Чи вершник приніс мені повідомлення, Баґґе?
— Ні, сер, нічого не було.
— Прокляття. Я чекаю на чоловіка з Лондона. Якщо він приїде, негайно мене знайдіть. Удень чи вночі.
— Так, сер. Я це зроблю.
— І до мого наступного розпорядження ніхто, маю на увазі ніхто, не повинен покидати територію монастиря. Вам зрозуміло? Якщо хтось захоче вийти, мусите повідомити мені.
Він здивовано глянув на мене.
— Якщо так наказуєте, комісаре.
— Наказую. — Я зробив глибокий вдих. — Які події за останні кілька днів, Баґґе? Усі живі-здорові? Помічник Марк?
— Так, сер. Він у будинку абата. — Баґґе пильно подивився на мене, очі блищали у світлі смолоскипів. — Але інші не сиділи на місці.
— Що ви хочете сказати? Не говоріть загадками, чоловіче.
— Брат Джером. Учора він вийшов зі своєї кімнати. Він зник.
— Тобто він утік?
Баґґе злісно засміявся.
— Він не міг далеко втекти і не пройшов через мої ворота. Ні, він ховається десь на території. Пріор незабаром його відкопає.
— Смерть Божа, його слід було сторожити!
Я стиснув зуби, адже тепер не міг розпитати його про відвідувача Марка Смітона. Усе залежало від посланця.
— Я знаю, сер, але вже нічого не робиться так, як треба. Служка, який доглядав за ним, забув замкнути двері. Розумієте, сер, усі налякані, вбивство брата Ґабріеля стало останньою краплею. І ширяться чутки, що цей монастир закриють.
— Справді?
— Ну, все до цього йде, сер, хіба не так? Усі ці вбивства і чутки про нові монастирі, захоплені королем? Що скажете, сер?
— Божа плоть, Баґґе, ви думаєте, я обговорюватиму з вами політичні справи?
Він дивився, немов покараний.
— Вибачте, сер. Я не хотів бути зухвалим. Але… — він зробив паузу.
— Ну?
— Подейкують, якщо монастирі закриють, монахи отримають пенсії, а служок викинуть на вулицю. Тільки мені майже шістдесят, сер, у мене немає ні сім’ї, ні ремесла, окрім цього. І в Скарнсі роботи немає.
— Я нічого не можу сказати про плітки, Баґґе, — м’якше відповів я. — А ваш помічник тут?
— Девід, сер? Так.
— Тоді попросіть його відвести Канцлера до конюшні, добре? Я зайду до абата.
Я простежив поглядом, як хлопець повів Канцлера через двір, обережно ступаючи крізь сльоту. І пригадав свою розмову з Кромвелем. Баґґе та всіх інших викинуть геть, тягарем на парафію, якщо для них не буде роботи. Я пригадав той день, коли ходив до притулку для бідних, реєстровані жебраки розчищали сніг. Хоч я і недолюблював Баґґе, думка про те, що він, позбавлений своєї звичної влади, працюватиме разом із ними, була мені неприємна. Це вбило б його за пів року.
Від якогось руху я швидко обернувся і схопився за меч Джона Смітона. У тумані виднілася постать, що стояла біля стіни.