— Хто там? — різко вигукнув я.
Брат Ґай ступив уперед, каптур опущений на темне обличчя.
— Комісаре Шардлейку, — сказав він своїм шепелявим акцентом. — Отже, ви повернулись?
— Що ви робите, брате, у темряві?
— Я хотів вийти на свіже повітря. Цілий день я провів зі старим братом Полом. Годину тому він помер.
Він перехрестився.
— Мені шкода.
— Його час настав. Перед смертю він наче повернувся в дитинство. Говорив про громадянські війни минулого століття, Йорк і Ланкастер. Він бачив, як вели вулицями Лондона під час його реставрації старого заслиненого короля Генріха VI.
— Тепер у нас сильний король.
— Ніхто в цьому не сумнівається.
— Я чув, що Джером утік.
— Так, його сторож не замкнув двері. Але Джерома знайдуть, навіть у такому великому місці, як це. Він не в тому стані, щоб могти сховатися. Бідолаха, він слабший, ніж здається, ніч на вулиці не піде йому на користь.
— Він безумний. Він може бути небезпечним.
— Служки зараз не думають про свої обов’язки. Брати теж. Усі хвилюються, що з ними буде далі.
— Чи Еліс у безпеці?
— Так, у безпеці. Ми з нею багато працювали. Зараз погода міняється, усіх лихоманить. Це через ті огидні туманні випари з болота.
— Скажіть мені, брате, ви коли-небудь бували в Толедо?
Він знизав плечима.
— Коли я був дитиною, наша сім’я переїжджала з міста в місто. У Франції ми не мали спокою, доки мені не виповнилося дванадцять. Так, я пригадую, ми якийсь час були в Толедо. Пам’ятаю великий замок, звук ударів по залізу, що долинав немовби з тисячі майстерень.
— Ви колись зустрічали там англійця?
— Англійця? Не пам’ятаю. Не тому, що це не було незвичайним за тих часів, тоді в Іспанії було багато англійців. Зараз їх, звичайно, немає.
— Ні, Іспанія стала нашим ворогом.
Я підступив ближче і зазирнув глибоко в його карі очі, проте вони були незбагненними. Тоді підтягнув свій плащ.
— Зараз я мушу покинути вас, брате.
— Хочете ту саму кімнату в лазареті?
— Побачимо. Але нехай її нагріють. На добраніч.
Я пішов до будинку абата. Проходячи повз господарські будівлі, нервово поглядав на тіні, виглядаючи за білим проблиском картузіанського габіту. Що цього разу хотів зробити Джером?
На мій стукіт вийшов старий служка. Він сказав мені, що абат Фабіан удома, спілкується з пріором, а помічник Марк — у своїй кімнаті. Він повів мене нагору до колишньої кімнати Ґудгепса, її тепер очистили від пляшок і запаху немитого старого. Марк працював за столом, де лежала купа листів. Я помітив, що його волосся відросло; йому доведеться навідатися до перукаря в Лондоні, якщо захоче знову стати модним.
Привітання Марка було коротким, очі холодні й уважні. Я майже не сумнівався, що за останні кілька днів він провів якомога більше часу з Еліс.
— Переглядаєш листування абата?
— Так, сер. Усе така рутина. — Він уважно роздивлявся мене. — Як ваші справи в Лондоні? Щось дізналися про меч?
— Деякі підказки. Я зробив ще кілька запитів і чекаю посланця з Лондона. Принаймні лорд Кромвель, здається, не переймається, що листи від Джерома дійдуть до Сеймурів. Але я чув, що Джером утік.
— Пріор з молодими монахами шукали де тільки можна. Учора я допомагав якийсь час, проте ми не знайшли жодного сліду. Пріор страшенно злий.
— Можу собі уявити. А звідки ці чутки про закриття монастирів?
— Очевидно, у таверні був чоловік із Льюїса, який розповів, що великий монастир розігнали.
— Кромвель сказав, що це мало статися. Мабуть, він посилає агентів по всій країні поширювати новини, щоб налякати інші монастирі. Але чутки — це останнє, що мені зараз потрібне. Мені доведеться заспокоювати абата, змусити його повірити, що Скарнсі має шанс продовжити існування, поки що.
Погляд Марка став ще холодніший; йому не подобалася брехня. Я згадав слова Джоан про те, що він занадто ідеалістичний для цього світу.
— Я отримав листа з дому, — сказав я йому. — Боюсь, урожай був поганий. Твій батько каже, що сподівається на закриття монастирів і що це додасть роботи Палаті.
Марк не відповів, лише глянув на мене холодним, нещасним поглядом.
— Я йду до абата, — сказав я йому. — Поки що залишайся тут.
Абат Фабіан сидів навпроти пріора за його столом. Вони мали такий вигляд, наче обговорювали щось уже довший час. Обличчя абата Фабіана було виснажене як ніколи; а обличчя пріора Мортимуса почервоніло від гніву. Вони обоє підвелися, коли я увійшов.
— Комісаре Шардлейку, сер, раді вашому поверненню, — сказав абат. — Чи була ваша подорож успішною?