— Чому ми мусимо терпіти образи цих селюків?
— Ми серед неприязного населення. Жителі долини Вілд усе ще папісти, священник у цій церкві, ймовірно, щонеділі каже їм молитися за смерть короля і повернення Папи.
— Я думав, що ви раніше не бували в цих краях.
Марк простягнув ноги до широкої металевої труби димоходу, що тягнулася через центр кімнати до даху, — єдиного джерела тепла.
— Постараємося не замерзнути. Я не бував тут, але після повстання розвідники лорда Кромвеля надсилали звіти з кожного графства. У мене в торбі є копії.
Він обернувся до мене.
— Чи це іноді не втомлює? Завжди потрібно думати, коли розмовляєш із незнайомцем, щоб нічого не зірвалося з язика, бо ворог оберне твої слова на зраду. Раніше такого не було.
— Зараз найгірші часи. Проте все зміниться на краще.
— Коли всі монастирі закриють?
— Так. Тому що Реформі нарешті нічого не загрожуватиме. І тому, що тоді лорд Кромвель матиме достатньо грошей, щоб захистити державу від вторгнення і зробити багато доброго для людей. У нього великі плани.
— Після того як люди з Палати візьмуть свою частку, чи вистачить навіть на те, щоб купити цим мужлаям унизу нові плащі?
— Вистачить, Марку. — Я говорив щиро. — Великі монастирі мають незліченні багатства. І що вони дають бідним, незважаючи на їхній обов’язок доброчинності? Колись у Лічфілді я бачив натовпи знедолених, що обступали ворота монастиря в дні милостині, дітей в лахмітті, що штовхаються і копаються за кілька фартингів, які їм простягають крізь ґрати. У ті дні мені було соромно йти до школи. Отака це була школа. Ну а тепер кожна парафія матиме добрі школи, і вони утримуватимуться з королівської казни.
Він нічого не сказав, лише запитливо підвів брови.
— Заради Бога, Марку, — кинув я, раптом роздратований його скептицизмом. — Забери ноги від комина. Вони смердять гірше за вівцю.
Він ліг на ліжко, упершись поглядом у солом’яне склепіння даху.
— Я дуже сподіваюся, що ви маєте рацію, сер. Але робота в Палаті змусила мене засумніватися в доброчинності людей.
— У нерозкаяній масі є закваска благочестя. Вона робить свою справу, повільно. І лорд Кромвель є її частиною, попри всю його жорсткість. Повір, — лагідно додав я.
Але навіть говорячи це, згадав похмуру втіху лорда Кромвеля, коли він казав, що спалить священника разом із його ідолами, і знову побачив, як він трясе ту скриньку з дитячим черепом.
— Віра рухає гори? — за хвилю спитав Марк.
— Божі цвяхи, — гаркнув я, — раніше молоді були ідеалістами, а старі — циніками, тепер же навпаки. Я надто втомився, щоб далі сперечатися. На добраніч.
Я почав роздягатися; неохоче, бо не люблю, щоб люди бачили мою недугу. Але Марк, з властивою йому делікатністю, повернувся спиною, поки ми роздягались і надягали на себе нічні сорочки. Утомлено я заліз на своє провисле ліжко і погасив свічку. Проказав молитви. Однак ще довго лежав у темряві без сну, прислухаючись до рівного дихання Марка і метушні щурів у соломі, які повернулися в центр кімнати, до комина, де було найтепліше.
Як завжди, я не сприйняв цього всерйоз, але погляди, які селяни кидали на мій горб, і зауваження абатського лобуря завдали мені болю. Він жалюгідно вселився у мої нутрощі, пригнітивши попереднє піднесення. Усе життя я намагався відмахуватися від таких образ, хоча в юності мені часто хотілося лютувати і кричати. Я бачив багато калік, чиї душі були так само скручені, як і тіла, через тягар образ і глузування, яких вони зазнавали; які дивилися на світ з-під насуплених брів й оберталися зі зневажливою лайкою на адресу дітей, що кричали їм услід на вулицях. Краще було спробувати не звертати на це уваги, жити життям, яке допускав Господь.
Проте пам’ятав один випадок, коли це було неможливо. То була мить, яка визначила мою долю. Мені було п’ятнадцять, я навчався в катедральній школі в Лічфілді. Як старшого учня, моїм обов’язком було відвідувати недільну літургію, а іноді й прислуговувати. Літургія здавалася мені прекрасною подією після довгого тижня, проведеного за книгами в намаганнях зрозуміти грецьку і латину, яку нам поганенько викладав брат Ендрю, товстий катедральний монах, охочий випити.
Собор був яскраво освітлений, свічки мерехтіли перед вівтарем, статуями і прекрасно розписаною хресною перегородкою. Я більше любив ті дні, коли не прислуговував священнику, а сидів із громадою. За перегородкою священник промовляв месу латиною, яку я розумів, його слова відлунювали, коли громада відповідала.