Її голос знову був рівним, хоч сочився гіркотою.
— Справді? Чи це гірше за те, що вчинив він?
Я дивувався з її самовладання, її стійкості.
— Я знаю, що зробили з Марком Смітоном, — сказав я. — Дещо мені розповів Джером, решту я довідався в Лондоні.
— Джером? До чого тут він?
— Того вечора, коли ви відвідали Марка, Джером перебував у камері поруч із вашим братом. Коли він прийшов у монастир, мабуть, упізнав вас. Синґлтона також. Саме тому він назвав його брехуном і лжесвідком. І, звісно, коли він присягнувся мені, що не знає тут жодного чоловіка, який зміг би таке вчинити, це була його злорадна насмішка. Він здогадався, що це були ви.
— Мені він нічого не сказав. — Вона похитала головою. — А мав би розказати, бо мало хто знає, що насправді сталося. Про те зло, що вчинили ваші люди.
— Еліс, я не знав правди ні про Марка Смітона, ні про королеву, коли приїхав сюди. Ви маєте рацію. То було огидно, жорстоко.
В її очах з’явилася надія.
— Тоді відпустіть мене, сер. Увесь час, що ви тут, ви мене дивували, ви не така скотина, як Синґлтон та інші чоловіки Кромвеля. Я лише вчинила правосуддя. Будь ласка, відпустіть мене.
Я похитав головою.
— Я не можу. Те, що ви вчинили, було вбивством. Тож мушу взяти вас під варту.
Вона благально глянула на мене.
— Сер, якби ви знали все. Прошу, послухайте мене.
Я мав би здогадатися, що вона навмисне затримує мене, але не перешкоджав. Це було пояснення смерті Синґлтона, яке я так довго шукав.
— Марк Смітон провідував своїх батьків щоразу, коли мав нагоду. Він перейшов із хору кардинала Вулсі у двір Анни Болейн, став її музикантом. Бідолашний Марк соромився свого походження, та все-таки відвідував батьків. Якщо в нього закрутилася голова від пишноти двору, в тому не було нічого дивного. Це спокусило його так, як ви хотіли б спокусити Марка Поера.
— Цього ніколи не станеться. Ви вже мали б це зрозуміти.
— Марк брав мене з собою, щоб показати ззовні великі палаци, Грінвіч і Вайтхолл, але досередини мене ніколи не впускав, навіть після того, як ми стали коханцями. Він говорив, що ми можемо зустрічатися тільки таємно. Я була задоволена. І ось одного разу, повернувшись додому після роботи, застала в будинку мого овдовілого дядька Робіна Синґлтона із загоном солдатів. Вони кричали на нього, змушуючи зізнатися, що його син начебто спав із королевою. Коли я зрозуміла, що сталося, то підбігла на Синґлтона і вдарила його, і солдатам довелося відтягнути мене. — Вона насупилась. — Тоді я вперше зрозуміла, який гнів таїться в мені. Вони мене вигнали, і не думаю, що Джон Смітон розповідав їм про мої стосунки з Марком або про те, що я його двоюрідна сестра, інакше вони й мене примусили б мовчати.
Мій бідний дядько помер за два дні після Марка. Я була на суді й бачила, якими переляканими були присяжні, — жодного сумніву, який оголосять вердикт, не виникало. Я намагалася провідати Марка в Тауері, але вони не дозволяли мені бачити його, аж нарешті тюремник змилосердився наді мною у ніч перед його стратою. Він лежав у кайданах у тій жахливій темниці, у лахмітті свого колись прекрасного одягу.
— Знаю. Джером розповідав мені.
— Коли Марка заарештували, Синґлтон сказав, що якщо він зізнається в перелюбі з королевою, його покарання буде відтерміноване милістю короля. Він сказав мені, що в нього була божевільна надія: оскільки він не вчинив нічого поганого, закон захистить його! — вона різко засміялася. — Закон Англії — це диба в підвалі! Вони катували Марка, доки весь його світ не перетворився на один лише крик. Тож він зізнався, і вони дали йому два тижні прожити калікою, доки його судили, а потім відрубали голову. Я це бачила, адже була серед натовпу. Я пообіцяла йому, що моє обличчя буде останнім, що він побачить. — Вона похитала головою. — Було так багато крові. Вона потоком вистрілила в повітря. Завжди так багато крові.
— Так. Завжди.
Я пригадав слова Джерома про те, що Смітон зізнався в перелюбі з багатьма жінками. Еліс бачила його ідеалізований образ, проте я не міг їй цього сказати.
— А потім тут з’явився Синґлтон, — сказав я.