Брат Ґай допоміг мені повернутися до лазарету. Там він наполягав на тому, щоб я відпочив і поїв, посадив мене на своїй кухні і сам пригощав. Їжа й напій оживили моє тіло, хоча моє серце лежало всередині мертве, як камінь. Мені постійно мелькали в голові картини з Марком: як ми зі сміхом обмінюватися жартами на дорозі, сварилися в нашій кімнаті, як він обіймає Еліс на кухні. Урешті-решт, саме його я найбільше оплакував.
— Крізь ті ворота вело лише дві пари слідів, — сказав нарешті брат Ґай. — Здається, тим шляхом Едвіг не вийшов.
— Не він, — гірко відповів я. — Він би проскочив через ворота, коли Баґґе повернувся спиною. — Я стиснув кулаки. — Але я його впіймаю, навіть якщо на це піде решта моїх днів.
У двері постукали, і на порозі з’явився пріор Мортимус, обличчя похмуре.
— Ви послали за Копінґером? — запитав я.
— Так, він має бути тут незабаром. Але, комісаре, ми знайшли…
— Едвіга?
— Ні. Джерома. Він у церкві. Мусите прийти і подивитися.
— Ви не можете, — сказав брат Ґай, але я відштовхнув його руку і схопив свій ціпок.
Я пішов за пріором до церкви, біля входу зібрався натовп. Монах, який роздавав милостиню, стояв на сторожі, не впускаючи їх. Пріор протиснувся крізь натовп, і ми зайшли досередини.
Десь крапала вода; єдиним іншим звуком був слабкий плач, голосіння. Слідом за пріором Мортимусом я пішов великим порожнім нефом, освітленим свічками у нішах. Наші кроки відлунювали, аж поки ми дійшли до ніші, де колись містилася рука Розбійника. Купа милиць і опор, які раніше лежали під стіною, були розкидані по підлозі. Тепер я побачив, що камінь пустотілий, під ним був простір, де міг поміститися дорослий чоловік. Усередині сидів, згорбившись і щось тримаючи в руках, Джером. Його білий габіт був порваний і брудний, він сидів, жалібно плачучи, і від нього відгонило страшним смородом.
— Я знайшов його пів години тому, — сказав пріор. — Він туди заповз і затягнув зі собою милиці, щоб заховатися. Я оглядав церкву і згадав про той простір.
— Що він тримає? Чи це…?
Пріор кивнув.
— Реліквія. Рука Розкаяного Розбійника.
Я став навколішки перед Джеромом, здригаючись, бо мої суглоби пронизав біль. Я бачив, що він тримає велику квадратну коробку, інкрустовану коштовностями, які виблискують на світлі свічок. Усередині ледве виднівся темний предмет.
— Брате, — лагідно сказав я, — чи це ви взяли реліквію?
Уперше, відколи я з ним познайомився, голос Джерома був тихий.
— Так. Вона така дорога нам, Церкві. Вона вилікувала стількох людей.
— Отже, ви взяли її, скориставшись сум’яттям після вбивства Синґлтона.
— Я сховав її тут, щоб зберегти. Щоб зберегти. — Він схопив її міцніше. — Я знаю, що зробить Кромвель, — він знищить цю святиню, яку Бог нам дарував на знак свого прощення. Коли вони мене замкнули в келії, я знав, що ви можете її знайти, тож мусив її захистити. Тепер вона втрачена, втрачена. Я більше не можу чинити опір, я так стомився, — підсумував він сумним, діловим голосом.
Він похитав головою і дивився поперед себе порожніми очима. Пріор Мортимус простягнув руку і взяв його за плече.
— Ідіть, Джероме, усе скінчено. Залиште це і йдіть зі мною.
На мій подив, картузіанець не заперечив. Він із болем виліз із ніші, тягнучи за собою милицю, і поцілував скриньку, перш ніж обережно поставив її на підлогу.
— Я відведу його до келії, — сказав пріор.
Я кивнув.
— Так, зробіть це.
Джером не глянув ні на мене, ні на реліквію, але пішов за пріором Мортимусом, насилу човгаючи вздовж нефу. Я дивився йому вслід. Якби Джером, замість того щоб грати у свої ігри, сказав мені того дня, коли я його запитував, що бачив, як Еліс відвідала Марка Смітона, я міг би її відразу заарештувати, а якби вбивство Синґлтона було розкрито, можна було б раніше викрити Едвіга. Тоді не померли б ні Марк, ні Ґабріель. Однак чомусь я не відчував до нього злості; здавалося, що всі емоції покинули мене.
Я став навколішки і придивився до реліквії, яка лежала на підлозі. Скринька була розкішно оздоблена золотом, а інкрустовані каміння — величезні смарагди, яких я ніколи в житті не бачив. Крізь скло я розгледів руку, прибиту широким цвяхом до шматка старого чорного дерева, що лежала на подушці з багряного оксамиту. Це була коричнева, муміфікована річ, але, безсумнівно, долоня; я навіть зміг розгледіти щось схоже на мозолі на пальцях. Чи справді це рука розбійника, який помер разом із Христом, прийняв Його на хресті? Я доторкнувся до скла, на мить ухопившись за божевільну ідею, що біль, який відчував у кожному суглобі, може минути, що мій горб зникне, а спина стане здоровою і нормальною, як у бідолашного Марка, якому я так заздрив. Але нічого не сталося, чути було лише стук мого нігтя по склі.