Тепер, коли традиційну месу вже давно не служать, важко передати відчуття втаємниченості, яке вона викликала: пахощі ладану, натхненні латинські вірші, передзвін дзвонів, коли хліб і вино урочисто підносились і, як вірили всі, перетворювалися в устах священника на справжнє тіло і кров Ісуса Христа.
Останній рік мою душу дедалі більше переповнював релігійний запал. Спостерігаючи за обличчями пастви, спокійними й шанобливими, я бачив Церкву як велику спільноту, що об’єднує живих і мертвих, хоча б на кілька годин перетворюючи людей на слухняну отару Великого Пастиря. Я відчував себе покликаним служити цій отарі; і, як священник, міг би стати провідником для своїх побратимів, заслужити їхню повагу.
Брат Ендрю невдовзі звільнив мене від ілюзій. Тремтячи від важливості того, що хотів йому сказати, я шукав нагоду порозмовляти з ним у його маленькому кабінеті за шкільною кімнатою. Був кінець дня, і брат Ендрю сидів за столом, вивчаючи пергамент, його очі почервоніли, чорний габіт заплямлений чорнилом та їжею. Запинаючись, я розповів йому, що вірю у своє покликання і сподіваюся стати новіцієм, щоб згодом висвятитися.
Я очікував, що він запитає мене про мою віру, та він лише зневажливо підняв пухку руку.
— Хлопче, — сказав він, — ти ніколи не зможеш стати священником. Невже ти цього не розумієш? Не варто гаяти мого часу на таку розмову.
Його сиві брови з досади зсунулися.
Він не голився; біла щетина стирчала, мов іній, на його товстих червоних щоках.
— Але я не розумію, брате. Чому ні?
Він зітхнув, обдавши моє обличчя запахом перегару.
— Дорогий Шардлейку, ти знаєш із Книги Буття, що Бог створив нас за своїм образом, чи не так?
— Звісно, брате.
— Щоб служити Церкві, ти повинен бути схожим із цим образом. Кожен, хто має видиму хворобу, навіть всохлу кінцівку, не кажучи вже про такого великого кривого горба, як у тебе, не може бути священником. Як ти зможеш стати посередником між звичайними грішними людьми і величчю Бога, коли твоя форма набагато гірша за їхню?
Я відчув, мовби раптом мене скував лід.
— Так неправильно. Це жорстоко.
Обличчя брата Ендрю почервоніло.
— Хлопче, — закричав він, — ти сумніваєшся у вченні Святої Церкви, з давніх-давен? Ти прийшов до мене і просиш бути висвяченим на священника! Якого священника, єретика-лоларда?
Я подивився на нього — на його брудний, заплямований їжею габіт, його щетинисте обличчя, червоне і насуплене.
— Отже, я мушу бути схожим на вас, так? — вибухнув я, перш ніж подумав.
З ревом він зірвався на ноги і вліпив мені у вухо.
— Ти маленький горбатий грубіяне, геть звідси!
Я вибіг із кімнати, голова дзвеніла. Він був надто огрядний, щоб мене переслідувати (наступного року він помер від приступу), і я вискочив із собору та пошкутильгав додому темними провулками, принижений. Неподалік від свого дому присів на перелаз і подивився на захід сонця: зелене буяння весни немовби насміхалося з мене. Якщо Церква мене не прийме, мені нікуди буде йти, я був самотній.
І раптом, коли я сидів у сутінках, Христос заговорив до мене. Саме так це сталося, інакше описати не можна. Я почув голос у голові, він долинав зсередини, але не був моїм. «Ти не самотній», — промовив голос, і раптом велике тепло, почуття любові та спокою охопили мою душу. Не знаю, чи довго сидів, глибоко дихаючи, однак той момент змінив моє життя. Сам Христос заспокоїв мене, всупереч словам Церкви, які мали б бути Його словами. Ніколи раніше я не чув цього голосу, і хоча сподівався, стоячи навколішки у молитві того вечора і впродовж наступних тижнів і років, що почую його знову, але більше ніколи не чув. Мабуть, раз у житті — це все, що нам дається. Багатьом навіть цього не дано.
Ми виїхали на світанку, до того як пробудилося село. Я все ще був у похмурому настрої, і ми говорили мало. Мороз посилився, укривши інеєм дорогу і дерева, але, на щастя, снігу ще не було, коли ми виїхали із села, знову опинившись на вузькій дорозі між високими лісистими схилами.
Ми їхали цілий ранок і день, нарешті ліс порідшав, і перед нами розкинулись оброблені поля, а за ними — Південні пагорби. Стежка повела нас схилом угору, на якому паслися кошлаті вівці. З вершини пагорба ми побачили море, що поволі котило сірі хвилі. Праворуч від нас припливна річка прорізала низькі пагорби, сягаючи моря через велику заболочену смугу. З болотом межувало невелике містечко, а за милю від нього височів величезний комплекс будівель із старовинного жовтого каменю, серед якого домінувала велика норманська церква, завбільшки майже така сама, як і катедральний собор, і оточена високою стіною.