Копінґер отримав дворянський титул на Різдво, до його плеча торкнувся меч, який тримав сам король. Кромвель більше, ніж будь-коли, потребував відданих людей у графствах.
— Ні-ні, це мої люди, я їм плачу. — Він кинув на мене пихатий погляд. — Мені шкода, що ви не захотіли зупинитися в мене, доки перебуватимете тут.
— Ця територія навіває сумні спогади. Мені краще в місті, я сподіваюся, ви зрозумієте.
— Дуже добре, сер, дуже добре. — Він поблажливо кивнув. — Однак маю надію, що ви зі мною потім пообідаєте. Я хотів би показати вам плани, які склав мій землемір. Ми хочемо перетворити деякі з монастирських приміщень на загони для овець, коли основні будівлі будуть зруйновані. Ото буде видовище, еге ж? Лише за кілька днів.
— Справді так. Зараз прошу мені вибачити.
Я вклонився і пішов геть, закутуючись у плащ від вітру. Пройшов через двері до монастирських будівель. Усередині коридор був брудний, затоптаний. Аудитор із Палати влаштувався в трапезній, куди йому постійно підносили тарелі й позолочені статуї, золоті хрести і гобелени, ризи, стихарі й навіть постіль монахів — усе, що можна дорого продати на аукціоні, який відбудеться за два дні.
Містер Вільям Ґленч сидів у трапезній, звільненій від меблів, але заповненій коробками і скринями, спиною до палаючого каміна, й обговорював із писарем запис у своїй великій бухгалтерській книзі. То був високий худий чоловік в окулярах і з метушливими рухами. За зиму в Палату набрали цілу купу таких людей. Я відрекомендувався, і Ґленч підвівся й уклонився, спочатку ретельно позначивши місце у своїй книзі.
— Здається, у вас усе добре організовано, — сказав я.
Він бундючно кивнув.
— Усе, аж до каструль і сковорідок на кухнях, сер.
Його манери на мить нагадали мені Едвіга; я придушив тремтіння.
— Я бачу, вони готуються палити книжки. Чи це потрібно? Хіба ці книжки не мають хоч якоїсь цінності?
Він рішуче похитав головою.
— Ні, сер. Усі книги мають бути знищені; вони є інструментами папістського поклоніння. Немає жодної чистою англійською.
Я повернувся і навмання відкрив скриню. У ній було повно церковних прикрас. Я підняв золоту чашу з витонченим різьбленням. Це була одна з тих, які Едвіг кинув у ставок за тілом Орфан, щоб люди подумали, ніби вона злодійка-утікачка. Я покрутив чашу в руках.
— Вона не для продажу, — сказав Ґленч. — Усе золото і срібло віддадуть на переплавлення в монетний двір Тауера. Сер Ґілберт спробував купити деякі речі. Він каже, що орнамент гарний, і, можливо, так воно і є, але всі вони — цяцьки папістської церемонії. Він мав би знати краще.
— Так, — сказав я, — мав би.
Я поставив чашу назад. Двоє чоловіків занесли великий плетений кошик, і писар почав викладати на стіл габіти.
— Оті треба було випрати, — сердито сказав писар. — Їх ще принесуть.
Я відчував, що Ґленчу нетерпець повернутися до роботи.
— Я вас покину, — сказав я. — Постарайтеся нічого не забути, — навмисно додав, на мить утішаючись його ображеним поглядом.
Я перейшов через монастирський двір до церкви, уважно стежачи за чоловіками, які дерлися по даху; вся площа була всіяна розтрощеною черепицею. Усередині церкви світло все ще лилося крізь вишукані вітражі, створюючи калейдоскоп теплих кольорів на підлозі нефу. Але стіни й бічні каплиці тепер були голі. З даху долинали звуки стукоту й голоси. У передній частині нефу підлога була розбита, безліч потрощених кахлів. То було місце, де впав Едвіг і куди могли впасти дзвони, коли їх зрізали з даху. Я подивився вгору, у зяючий порожній простір дзвіниці, і поринув у спогади.
Обійшовши хресну перегородку, побачив, що катедри і навіть великий орган розібрали. Я похитав головою і повернувся, щоб іти геть.
Тоді я помітив постать у каптурі, яка сиділа в кутку на хорах, обличчя повернуте від мене. На мить відчув забобонний страх, уявивши, що Ґабріель повернувся оплакувати зруйновану справу свого життя. Постать обернулася, і я ледь не скрикнув, бо спочатку не бачив обличчя під каптуром, але потім розгледів виснажені смагляві риси брата Ґая. Він підвівся і вклонився.
— Брате лікарю, — озвався я, — я на мить подумав, що ви привид.
Він сумно всміхнувся.
— У певному сенсі так і є.
Я підійшов і сів, покликавши його приєднатися до мене.
— Радий вас бачити, — сказав він. — Я хотів подякувати вам за мою пенсію, мілорде Шардлейку. Уявляю, що це ви подбали, щоб мені дали підвищене утримання.
— Зрештою, вас обрали абатом, коли абата Фабіана визнали недієздатним. Ви маєте право на більшу пенсію, навіть якщо обіймали посаду лише кілька тижнів.