— Пріор Мортимус був незадоволений, коли братія обрала мене, а не його. Він повернувся до учителювання в школі, знаєте, у Девоні.
— Нехай Бог буде милосердний у його починаннях.
— Я вагався, чи правильно було погоджуватися на більшу суму, коли братії доводиться жити на п’ять фунтів на рік. Але їм більше не дали б, навіть якби я відмовився. І з моєю зовнішністю мені не буде легко в цьому світі. Думаю, я збережу чернече ім’я Ґай із Малтона, а не повернуся до свого мирського прізвища Елакбар — мені дозволено це робити, навіть якщо слово «брат» заборонено?
— Звичайно.
— Не треба почуватися винним, друже… думаю, ви мій друг?
Я кивнув.
— Так, звичайно. Повірте, мені було неприємно сюди знову повертатися за дорученням, я більше не хочу бути комісаром. — Я здригнувся. — Холодно.
Ґай кивнув.
— Так. Я надто довго тут сидів. Я думав про монахів, які щодня упродовж чотирьохсот років сиділи в цих стійлах, співаючи й молячись. Продажні, ліниві, віддані — серед них були різні. Але… — він показав на дах, де брязкали і стукали, — важко зосередитися.
Саме тоді нагорі почувся гучний удар молотка і посипалася пилюка. Клапті штукатурки з гуркотом падали вниз, і раптом денне світло влилося з отвору, сніп сонячного проміння торкнувся підлоги.
— Ми пробили діру, хулігани, — пролунав голос згори. — Обережніше!
Ґай видав дивний звук, щось середнє між зітханням і стогоном. Я торкнувся його руки.
— Нам треба йти. Полетить ще більше штукатурки.
На дворі його обличчя було похмурим, але спокійним. Копінґер холодно кивнув йому, і ми рушили до будинку абата.
— Коли монахи покинули монастир наприкінці листопада, сер Ґілберт попросив мене залишитися, — сказав мені Ґай. — Йому доручили наглядати за цим місцем до приїзду Портінарі, і він попросив мене допомагати. Рибний ставок сильно розлився у січні, знаєте; я допоміг його осушити.
— Мабуть, було важко жити тут наодинці, коли всі виїхали.
— Насправді ні, аж доки цього тижня не прийшли люди з Палати розподілу і не почали розчищати це місце. Взимку якось здавалося, що монастир лише чекає на повернення монахів.
Він здригнувся, коли великий шматок свинцю впав на землю позаду нас.
— Ви сподівалися на відтермінування?
Він знизав плечима.
— Людина завжди сподівається. До того ж мені було нікуди йти. Я весь цей час чекав, чи дадуть мені дозвіл виїхати до Франції.
— Я міг би вам допомогти з цим, якщо виникне затримка.
Він похитав головою.
— Ні. Повідомлення надійшло тиждень тому. Мені відмовили. Подейкують про нове об’єднання Франції з Іспанією проти Англії. Мені краще подумати, чи можу замінити цей габіт на дублет із панчохами. Після всіх цих років такий одяг буде незвичним для мене. І відростити волосся! — він опустив каптур і провів рукою по лисині.
Я побачив, що облямівка чорного волосся тепер мала домішок сивини.
— Що ви робитимете?
— Хочу виїхати за кілька днів. Я не зможу перебувати тут, коли вони зноситимуть будівлі. Ціле місто збирається; вони роблять з цього свято. Як же вони нас ненавиділи. — Він зітхнув. — Я можу поїхати до Лондона, де екзотичні обличчя не така вже й рідкість.
— Можливо, ви зможете стати там лікарем? Зрештою, ви маєте ступінь з Лувена.
— Але чи Колегія лікарів мене прийме? Чи навіть Гільдія аптекарів? Колишнього монаха кольору багнюки?
Він звів брову і сумно всміхнувся.
— У мене є клієнт, лікар. Я міг би попросити за вас.
Він помовчав, тоді всміхнувся.
— Дякую. Я був би вдячний.
— І я міг би допомогти вам знайти житло. Залишу вам свою адресу перед від’їздом. Заходьте до мене. Добре?
— Хіба не ризиковано спілкуватися зі мною?
— Я більше не працюватиму на Кромвеля. Повернуся до приватної практики, житиму спокійно, можливо, малюватиму.
— Будьте обережні, Метью. — Він глянув через плече. — Я не впевнений, що навіть для вас розумно вести дружню бесіду зі мною перед очима сера Ґілберта.
— Гнилого Копінґера. Я знаю достатньо, щоб ніколи не порушувати законів. І хоча я, можливо, не є реформатором, як раніше, однак і не став папістом.
— Сьогодні це нікого не захищає.
— Можливо, ні. Але якщо ніхто не почувається в безпеці, а це насправді так, то принаймні я не почуватимуся в безпеці, повернувшись до своєї практики вдома.
Ми дійшли до будинку абата, який тепер перейшов у власність Копінґера. Садівник дбайливо доглядав троянди, розкидаючи кінський перегній навколо кущів.