— Монастир Скарнсі, — сказав я.
— Господь благополучно провів нас через наші випробування, — сказав Марк.
— Думаю, попереду їх буде ще більше, — відповів я.
Ми повели втомлених коней униз схилом, якраз коли з моря почало задувати дрібним снігом.
Розділ четвертий
Обережно зійшовши з пагорба, ми вийшли на дорогу, що вела до міста. Коні нервувалися, ухиляючись від лапатих сніжинок, що летіли їм у морди. На щастя, коли ми приїхали, сніг перестав падати.
— Провідаємо мирового суддю? — запитав Марк.
— Ні, мусимо сьогодні прибути в монастир; якщо знову почнеться сніг, нам доведеться залишитися тут на ніч.
Ми пройшли брукованою головною вулицею Скарнсі, де верхні поверхи старовинних будинків нависали над дорогою, і весь час трималися одного боку, щоб не потрапити під вміст вилитого нічного горщика. Ми зауважили, що штукатурка багатьох будинків облупилась, а крамниці мають жалюгідний вигляд. Кілька перехожих кинули на нас зацікавлені погляди.
Ми добралися до міської площі. З трьох боків її оточували зруйновані будинки, проте четвертий був широкою кам’яною пристанню. Колись вона, поза сумнівами, виходила в море, але тепер стояла перед болотом, порослим очеретом, похмурим і безлюдним під сірим небом, зі змішаним запахом солі та гнилі. Прокладений крізь мул канал, яким міг проплисти лише невеликий човен, довгою стрічкою простягався до моря, сталевої смуги за милю звідси. Ген на болоті ми побачили низку ослів, зв’язаних докупи мотузками, а група чоловіків укріплювала берег каналу камінням, яке діставали з кошиків на спинах тварин.
Вочевидь нещодавно відбулася якась розвага, бо кілька жінок стояли і балакали на протилежному боці площі, біля міського стовпа, довкола якого валялися гнилі фрукти й овочі. На табуреті, сиділа повна жінка середнього віку, її ноги були заковані в колодки, а одяг заляпаний розбитими яйцями і грушами. На ній був трикутний ковпак із намазаною буквою «С», що означало «сварлива». Тепер вона здавалася досить веселою, коли брала з рук однієї з жінок кухоль елю, однак її обличчя було в синцях і набряках, а почорнілі очі — напівзаплющені. Побачивши нас, вона підняла кухоль і всміхнулася. На площу вибігла групка дітей, що, хихикаючи, несли стару гнилу капусту, але одна з жінок відмахнула їх рукою.
— Ідіть геть, — вигукнула вона із сильним і гортанним акцентом, як у сільських жителів. — Дружина Томаса засвоїла урок і тепер дасть своєму чоловікові спокій. Її відпустять за годину. Досить!
Діти відступили, викрикуючи образи з безпечної відстані.
— Здається, тут у них досить м’які звичаї, — зауважив Марк.
Я кивнув. На лондонських стовпах ганьби досить часто кидають гострі камені, що вибивають зуби й очі. Ми виїхали за місто в напрямку монастиря. Дорога пролягала вздовж болота — зарослів очерету і застояних калюж. Мене дивувало, що крізь таке смердюче баговиння були прокладені стежки, але так мало бути, адже без них люди й тварини, яких ми бачили, могли б заблудитися.
— Колись Скарнсі був перспективним морським портом, — зауважив я.
— Мул і пісок заболотив цю місцевість років за сто. Не дивно, що місто тепер бідне; цим каналом ледве пропливає рибальський човен.
— З чого вони живуть?
— Риболовля і фермерство. Контрабанда теж, насмілюся сказати, із Франції. Їм однаково доводиться сплачувати орендну плату і внески в скарбницю монастиря, щоб утримувати цих ледачих трутнів-монахів. Порт Скарнсі був дарований як трофей одному з лицарів Вільгельма Завойовника, а той пожертвував бенедиктинцям землю і побудував монастир. Звісно, оплачено англійськими податками.
З боку монастиря, гучно в тихому повітрі, пролунало бамкання дзвонів.
— Вони побачили, що ми під’їжджаємо, — сказав Марк зі сміхом.
— Мають бути гострозорими. Якщо це не одне з їхніх чудес. Божі рани, ці дзвони гучні.
Бамкання тривало, поки ми під’їжджали до мурів, і шум відлунював у моєму черепі. Я втомився, і до кінця дня спина сильніше розболілась, тож тепер їхав, схилившись на широку спину Канцлера. Я випростався; від самого початку мені було потрібно справити солідне враження в монастирі. Тільки тепер зміг оцінити увесь масштаб монастиря. Стіни, облицьовані гіпсом із галькою, мали дванадцять футів заввишки. Загороджена територія тягнулася від дороги до самого краю болота. Трохи далі виднілася велика сторожова брама норманського періоду, і ми побачили, як на дорогу виїхав віз, навантажений бочками і запряжений двома великими ваговозами. Ми стримали коней, і віз із гуркотом помчав повз нас у напрямку до міста, а візник торкнувся капелюха на знак вітання.