— Пиво, — зауважив я.
— Порожні бочки? — спитав Марк.
— Ні, повні. Монастирська броварня має монополію на постачання пива до міста. Вони можуть встановлювати ціну. Це записано в монастирському статуті.
— Отже, якщо хтось і нап’ється, то завдяки святому пиву?
— Досить поширене явище. Норманські засновники забезпечили монахам комфорт в обмін на довічні молитви за їхні душі. Усі виявилися задоволеними, за винятком тих, хто за все це платив. Дякувати Богу, ці дзвони стихли. — Я зробив глибокий вдих. — Ну, їдьмо. Нічого не говори, слідуй за мною.
Ми під’їхали до вартівні, величезної будівлі, оздобленої різьбленими геральдичними звірами. Ворота були зачинені. Глянувши вгору, я побачив, як із вікна на першому поверсі хтось визирнув і швидко зник. Я зліз із коня і почав гримати в маленькі бічні ворота, встановлені поруч. За кілька хвилин вони відчинилися, і перед нами з’явився високий огрядний чоловік із лисою, наче яйце, головою, у засаленому шкіряному фартуху. Він вирячився на нас.
— Що вам треба?
— Я королівський комісар. Прошу відвести нас до абата, — сказав я холодно.
Він глянув на нас підозріливо.
— Ми нікого не чекаємо. Це закритий монастир. Маєте документи?
Я засунув руку в кишеню плаща і подав йому документи.
— Монастир Святого Доната Скарнсійського належить бенедиктинському ордену. Це не закритий орден, люди можуть приходити і йти, залежно від бажання абата. А можливо, ми не в тому монастирі, — саркастично додав я.
Мужлай різко глянув на мене, ковзнувши поглядом на папери, — було зрозуміло, що він не вміє читати, — і повернув їх назад.
— Ви збагатили їх на кілька п’ятен, друже. Як ви називаєтеся?
— Баґґе, — пробурмотів він. — Попрошу провести вас до превелебного абата.
Він відступив убік, і ми в’їхали через ворота, опинившись у широкому просторі під колонами, що підтримували вартівню.
— Прошу зачекати.
Я кивнув, і він потупотів геть.
Я пройшов попід стовпами і зазирнув у подвір’я. Переді мною височіла велична монастирська церква з білого каменю, тепер пожовклого від часу. Як і всі інші будівлі, вона збудована в норманському стилі, з французького вапняку, мала широкі вікна і зовсім не була подібна до сучасного храму з високими вузькими вікнами й арками, що сягають небес. Хоч яка велика, триста футів завдовжки і з вежами-близнюками заввишки сто футів, церква справляла враження приземленої споруди, укоріненої в землі.
Ліворуч, біля дальньої стіни, стояли звичайні господарські будівлі — стайні, майстерня каменяра, броварня. У дворі вирувала діяльність, відома мені з Лічфілда: купці й служки метушилися туди-сюди й обговорювали справи з монахами, які вирізнялися голеними головами і чорними габітами бенедиктинців; габіти з тонкої вовни, зауважив я, з-під яких виднілося гарне шкіряне взуття. Земля у дворі була втоптана і засипана соломою. Скрізь бігали великі лерчери — помісь хортів із вівчарками, гавкали й обпісювали стіни. Як у всіх схожих місцях, атмосфера у дворі панувала радше ділова, не характерна для монастиря, закритого від світу.
Праворуч від церкви внутрішня стіна відділяла будівлі, де монахи мешкали і молилися. Біля дальньої стіни стояла окрема одноповерхова будівля, перед нею — чудовий сад із пряними травами, рослини прив’язані до підпірок і ретельно позначені. Це, здогадався я, був лазарет.
— Ну, Марку, — спитав я тихо, — що ти думаєш про монастир?
Марк копнув одного з великих собак, що наблизився до нас із настовбурченим загривком. Той трохи відступив і сердито загавкав.
— Я не очікував аж такого масштабного. Здається, тут може перебути в облозі дві сотні людей.
— Добрий здогад. Його побудували, розраховуючи на сотню монахів і сотню слуг. Тепер усім — будівлями, землями, місцевими монополіями — користуються лише тридцять монахів і шістдесят слуг і, за даними «Комперти», живуть як сир у маслі.
— Вони помітили нас, сер, — прошепотів він. І справді, невпинний гавкіт дворняжки привернув погляди з усього подвір’я — люди непривітно відверталися і перешіптувалися.
Високий худий монах, спершись на милицю біля церковної стіни, пильно дивився на нас. Його білий габіт із довгим нарамником спереду контрастував зі звичайним чорним бенедиктинським.
— Картузіанець, якщо не помиляюся, — сказав я.