— Я думав, що всі картузіанські монастирі закриті, а половина монахів — страчена за зраду.
— Так і є. Що він тут робить?
За спиною я почув кашель. Воротар повернувся з кремезним монахом років сорока. Волосся навколо його тонзури було каштанове, з пасмами сивини, а суворі, грубуваті риси рум’яного обличчя пом’якшували обвислі, вгодовані щоки, що свідчили про гарне життя. На грудях його габіту був вишитий ключ — ознака службового становища. Позаду нього стояв нервовий рудоволосий хлопчина в сірому габіті новіція.
— Гаразд, Баґґе, — сказав новоприбулий із різким шотландським акцентом, — повертайся до своїх обов’язків.
Воротар неохоче розвернувся і пішов.
— Я пріор, брат Мортимус із Келсо.
— А де абат?
— На жаль, його зараз немає. Я його заступник, відповідальний за щоденне управління монастирем Святого Доната. — Він кинув на нас пильний погляд. — Ви приїхали сюди у відповідь на лист від доктора Ґудгепса? Гонець не повідомив нам про ваш приїзд, боюся, для вас немає приготованих кімнат.
Я відступив на крок назад, бо від нього паскудно смерділо. Після років навчання з монахами я знав, як непохитно вони трималися застарілого уявлення про те, що митися — шкідливо для здоров’я, і купалися лише шість разів на рік.
— Лорд Кромвель одразу відрядив нас. Я — Метью Шардлейк, призначений комісар, метою якого є розслідувати події, описані в листі доктора Ґудгепса.
Він уклонився.
— Вітаю вас у монастирі Святого Доната. Прошу вибачення за манери нашого воротаря, але згідно з розпорядженнями мусимо триматися якомога далі від світу.
— Наша справа термінова, сер, — різко сказав я.
— Будь ласка, скажіть, чи справді Робін Синґлтон мертвий?
Обличчя настоятеля застигло, і він перехрестився.
— Він мертвий. Жорстоко вбитий невідомим зловмисником. Жахливий випадок.
— Тоді ми мусимо негайно зустрітися з абатом.
— Я відведу вас до його дому. Він має невдовзі повернутися. Молюся, щоб ви змогли пролити світло на те, що тут сталося. Кровопролиття на освяченій землі, і навіть гірше. — Він похитав головою, а потім, у цілком іншій манері, обернувся і кинувся на хлопця, який стояв і дивився на нас широко розплющеними очима. — Велплею, коні! Відведи їх у конюшню!
Він здавався майже дитиною, худий і кволий, років радше шістнадцяти, ніж вісімнадцяти, необхідних для того, щоб стати новіцієм. Я зняв торбу з паперами, передав її Марку, і хлопчик відвів коней. За кілька кроків він обернувся, щоб глянути на нас, послизнувся на купі собачого лайна і з гуркотом упав навзнак на землю. Коні тривожно заворушилися, і подвір’ям прокотився регіт. Обличчя пріора Мортимуса почервоніло з люті. Він підійшов до хлопця, який підводився, і штовхнув його так, що той знову гепнувся в собаче лайно, викликавши ще більше реготу.
— Божі рани, Велплею, ти незграба, — крикнув пріор. — Хочеш, аби коні королівського комісара гасали подвір’ям?
— Ні, велебний пріоре, — тремтячим голосом відповів хлопець. — Я прошу вибачення.
Я ступив уперед, однією рукою тримаючи за повід Канцлера, іншою — допоміг хлопцеві піднятися, стараючись не вимазатись об собаче лайно на його габіті.
— Коні можуть запанікувати від усіх цих криків, — м’яко сказав я. — Не хвилюйся, хлопче, таке з будь-ким може трапитись.
Я передав йому поводи, і, озираючись на обличчя пріора, яке почервоніло від гніву, він повів коней геть. Я повернувся до пріора.
— Тепер, сер, прошу, проведіть нас.
Шотландець зиркнув на мене. Обличчя його стало багряним.
— З усією повагою, сер, у цьому монастирі я відповідаю за дисципліну. Король розпорядився внести багато змін у монастирське життя, а нашу молодшу братію особливо потрібно навчати послуху.
— У вас виникають труднощі з тим, щоб змусити братів підкорятися новим розпорядженням лорда Кромвеля?
— Ні, сер, немає. Доки мені дозволено застосовувати покарання.
— За те, що послизнувся на собачому лайні? — спитав я тихо. — Чи не краще було б покарати цих собак, не пускати їх у двір?
Пріор хотів сперечатися, але раптом різко реготнув.
— Ви маєте рацію, сер, проте абат не дозволить тримати собак під замком. Він хоче, щоб вони гасали і були прудкими, коли виїжджає на полювання.
Поки він говорив, я спостерігав, як колір його обличчя змінюється з багряного до попереднього, червоного. І подумав, що він напевно страждає від серйозного застою жовчі.
— Полювання. Цікаво, що сказав би про це святий Бенедикт?
— Абат має свої правила, — багатозначно мовив пріор.