— Що він зараз мав на увазі?
— Бог його знає. Я ж казав вам, цей чоловік божевільний.
Він обернувся, і ми пішли за ним через дерев’яну браму в сад абата, де поміж голих колючих гілок цвіло кілька зимових троянд. Я озирнувся, та покалічений монах уже зник. Спогад про цей палючий погляд змусив мене здригнутися.
Розділ п’ятий
На стук пріора вийшов товстий чоловік у синьому одязі служника. Він стурбовано дивився на нас.
— Термінові гості до Його Ясновельможності, від головного вікарія. Він удома?
Слуга низько вклонився.
— Це жахливе вбивство. — Він ревно перехрестився. — Нас не попередили про ваш приїзд, сер. Абат Фабіан ще не повернувся, хоч ми чекаємо на нього щохвилини. Але заходьте, будьте ласкаві.
Він провів нас у просторий зал, панелі були яскраво розписані сценами полювання.
— Якщо ваша ласка, зачекайте в приймальні, — запропонував пріор.
— Де доктор Ґудгепс?
— У своїй кімнаті нагорі.
— Тоді ми спочатку побачимося з ним.
Пріор кивнув служці, який повів нас широкими сходами на верхній поверх. Пріор зупинився перед зачиненими дверима і голосно постукав. Зсередини долинув скрегіт, потім було чути, як повернувся ключ, і двері прочинилися. Крізь шпарину стривожено визирнуло худе обличчя, увінчане скуйовдженим сивим волоссям.
— Пріоре Мортимусе, — сказав старий пискливим голосом, — навіщо гупати у двері? Ви мене трохи налякали.
На обличчі Мортимуса на мить промайнула сардонічна посмішка.
— Я гупав? Вибачте мені. Тепер ви в безпеці, любий докторе, лорд Кромвель послав комісара, нового уповноваженого.
— Доктор Ґудгепс? — звернувся я. — Комісар Метью Шардлейк. Мене прислали у відповідь на ваш лист. Я від лорда Кромвеля.
Старий якусь мить мовчки дивився, потім відчинив двері, впустивши нас до своєї спальні. Кімната була добре облаштована: ліжко з балдахіном, товсті подушки на підлозі та вікно, яке виходило у шумний двір. На підлозі лежала купа книг, а на таці стояли глечик із вином і олов’яні кухлі. У каміні горів вогонь, і ми з Марком одразу ж пішли туди, адже промерзли до кісток. Я обернувся до пріора, який стояв під дверима, пильно дивлячись на нас.
— Дякую, брате. Можливо, ви скажете мені, коли абат повернеться.
Він уклонився і зачинив за собою двері.
— Замикайте двері, в ім’я нашого Спасителя, — пискнув старий, заломивши руки.
Це було жалюгідне видовище, з розпатланим сивим волоссям, у чорній сутані священнослужителя, пом’ятій і заплямованій. З його подиху я зрозумів, що він уже смакував вино.
— Лист дійшов? Дякувати Господу! Я боявся, що його перехоплять. Скільки вас прибуло?
— Тільки ми двоє. Можна сісти? — запитав я, обережно опускаючись на подушки.
Щойно я присів, як моя спина відчула дивовижне полегшення.
Доктор Ґудгепс уперше помітив мою недугу, а потім глянув на Марка, який відстібав свій важкий меч.
— Цей хлопець володіє мечем? Зможе нас захистити?
— Якщо буде така потреба. Думаєте, нам знадобиться захист?
— У цьому місці, сер, після того, що сталося… ми оточені ворогами, комісаре Шардлейку…
Я побачив, що він наляканий, і заспокійливо всміхнувся. Нервового свідка, як нервового коня, потрібно втихомирити.
— Заспокойтеся, сер. Послухайте, ми втомилися і будемо вдячні, якщо ви пригостите нас цим вином, а тим часом розкажете нам, що саме тут сталося.
— О сер, клянуся Богородицею, кров…
Я підняв руку.
— Почніть спочатку, з вашого прибуття.
Він налив нам вина і сів на ліжко, проводячи пальцями крізь сплутане сиве волосся.
— Я не хотів сюди їхати, — зітхнув він. — Я важко трудився у церкві в Кембриджі, працював на благо Реформи від самого початку, та й занадто старий для таких завдань. Але Робін Синґлтон колись був моїм учнем, і він попросив мене про допомогу, хотів схилити цей небезпечний монастир до капітуляції. Розумієте, йому був потрібен знавець канонічного права. І я не міг відмовитися від наказу головного вікарія, — додав він ображено.
— Складна ситуація, — погодився я. — Отже, ви прибули сюди коли — тиждень тому?
— Так. Подорож була важкою.
— Як пройшли переговори?
— Погано, сер, як я й очікував. Синґлтон удався до погроз, говорив, що це зіпсований і гріховний монастир і ченцям було б краще взяти пенсію, яку він пропонує, і розійтися. Однак абата Фабіана таке не цікавило; йому тут занадто добре живеться. Бавиться в землевласника, владарює над економами й управителями. А він лише син місцевого суднового торговця.