— Святий Донат повертає мертвого до життя. Я прочитав про це в «Житіях святих» перед нашим від’їздом.
— Він міг воскрешати мертвих? Як Христос воскресив Лазаря?
— Донат, як нам розповідають, одного разу побачив мертвого, якого несли в могилу. Якийсь чоловік докоряв удові, мовляв, померлий винен йому гроші. Блаженний Донат наказав мертвому встати і розплатитися за рахунками. Той сів на ношах і заявив, що виплатив борг. Потім знову ліг мертвим. Гроші, гроші, цим людям завжди йдеться про гроші.
З дверима почулися кроки, і в кімнату ввійшов високий широкоплечий чоловік років п’ятдесяти. З-під його чорного бенедиктинського габіту виднілися шерстяні оксамитові панчохи і черевики зі срібними пряжками. Обличчя його було рум’яне, з римським горбатим носом і квадратними рисами. Чоловік мав густе довге каштанове волосся, а тонзура, маленьке виголене коло, — щонайменша поступка закону. Він увійшов з усмішкою.
— Я — абат Фабіан. — Манера триматися була патриціанська, голос — аристократичний, але я вловив нотку занепокоєння. — Ласкаво просимо до Скарнсі. Pax vobiscum[4].
— Метью Шардлейк, комісар головного вікарія.
Я не відповів йому формально «Мир вам», бо не хотів втягуватись у латиномовне фіглярство. Абат поволі кивнув. Його глибоко посаджені блакитні очі швидко оглянули мою згорблену фігуру, а потім трохи розширилися, коли він побачив, що я тримаю печатку.
— Сер, вас прошу, будьте обережні. Цією печаткою ми скріпляємо всі юридичні документи. Вона ніколи не покидає цієї кімнати. Строго кажучи, тільки я маю право нею користуватися.
— Як посланець короля, я тут маю доступ до всього, мілорде.
— Звичайно, сер, звичайно. — Його очі слідкували за моїми руками, доки я не поклав печатки на стіл. — Ви, мабуть, голодні після довгої подорожі. Замовити вечерю?
— Дякую, пізніше.
— Мені шкода, що змусив вас чекати, але я мав справу з управляючим наших маєтків Райовер. З обліком урожаю ще багато роботи. Може, вина?
— Зовсім трохи.
Він налив мені вина, потім обернувся до Марка.
— Чи можу я дізнатися, хто це?
— Марк Поер, мій писар і помічник.
Він підвів брови.
— Комісаре Шардлейку, нам потрібно обговорити дуже важливі питання. Чи можу запропонувати, що це краще зробити віч-на-віч? Юнак може піти до покою, який я приготував для вас.
— Думаю, що ні, мілорде. Сам головний вікарій попросив мене взяти із собою помічника Поера. Він залишиться тут, доки я не накажу йому піти. Чи хотіли б ви поглянути зараз на моє доручення?
Марк усміхнувся до абата. Той почервонів і схилив голову.
— Як бажаєте.
Я подав документ у його руку з перснем на пальці.
— Я розмовляв із доктором Ґудгепсом, — сказав я, коли він розламав печатку.
Вираз його обличчя став напруженим, а ніс, здавалося, піднявся вгору, наче запах самого Кромвеля сочився з паперу. Я подивився на сад, де слуги підпалили купу листя, пускаючи тонкий білий струмінь диму в сіре небо. Почали западати сутінки.
Абат замислився на мить, а потім поклав моє доручення на стіл. Він нахилився вперед, стискаючи долоні.
— Це вбивство — найжахливіше, що тут коли-небудь траплялося. Разом з оскверненням нашої церкви це мене… шокувало.
Я кивнув.
— Усе це шокувало і лорда Кромвеля. Він не хоче, щоб поширилися чутки. Ви тримали все в таємниці?
— Звичайно, сер. Монахам і служкам наказали: якщо за ці стіни вилетить хоч словечко, вони відповідатимуть перед самим головним вікарієм.
— Добре. Будь ласка, подбайте, щоб мені показували всю кореспонденцію, яка сюди надходить. І щоб жоден лист не вийшов без мого схвалення. Тепер я розумію, що візит комісара Синґлтона вам не сподобався.
Він знову зітхнув.
— Що я можу сказати? Два тижні тому я отримав листа з кабінету лорда Кромвеля, у якому йшлося, що він посилає уповноваженого для обговорення певних питань. Коли комісар Синґлтон прибув, то здивував мене, сказавши, що я мушу передати цей монастир королю. — Абат Фабіан подивився мені в очі, і тепер у його погляді були і непокора, і тривога. — Він підкреслив, що прагне добровільної капітуляції, і, здавалося, був украй налаштований її досягти, то обіцяючи гроші, то кидаючи туманні погрози щодо неприйнятної поведінки, — абсолютно безпідставні, мушу додати. Документ про добровільну здачу, який він пропонував мені підписати, був особливий. Там містилося визнання того, що наше життя просякнуте вдаваною релігією, із дотриманням беззмістовних римських ритуалів. — У його голосі пролунала ображена нотка. — У наших ритуалах ми вірно дотримуємося розпоряджень головного вікарія, і кожен брат склав присягу, в якій зрікся папської влади.